Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Можна сказати, зібрання минуло доволі яскраво. Прийшли й працівники лабораторії, і керівники кількох найближчих наукових відділів, і кілька високих, навіть дуже високих — посадовців із секретних органів; приїхав і директор бібліотеки. Учений, коротко виклавши суть виконаної роботи, — власне, виклавши без жодної конкретики та реальних фактів — висловив подяку бібліотекареві за те, що той указав йому шлях до відкриття. Як і мріяв, того дня він спостерігав за розгубленим виразом того наймолодшого, найгарнішого у світі (дещо зляканого на цьому вкрай урочистому зібранні) обличчя. Підвівши гостей до парника, де вирощувалися альсаламандри, він довго розповідав про особливості та тендітність цієї рослини, так схожої на тюльпан. Потім запросив директора бібліотеки до себе в гості. Запропонував переночувати, поводив по дому, показав бібліотеку та свої зелені троянди. А кіт того вечора зробив неймовірне: підійшов до гостя, заліз йому на коліна й на них заснув. Хоча вчений і хотів розповісти, як це важливо, але не став. Бібліотекаря його слова тільки розсмішили б.

Уранці гість перед тим, як вирушати в дорогу, сказав господареві: «Дружба з котом, мабуть, неабияк відрізняється від дружби з куріпкою». На що той відповів: «Щиро кажучи, я й сам не знаю: чи людина ділить з ним свою самотність, чи тільки терпить її ще дужче». Вони розпрощалися. Учений гадав, чи довідається він згодом, як подіяла на бібліотекаря двадцятивідсоткова доза суміші, розбовтана в каві.

Через три дні він одержав офіційного листа від мера міста. На бланку з грифом «Надзвичайно секретно» зазначалося, що, «як стало відомо», йому вдалося досягти приголомшливого успіху на ниві щеплювання троянди й тюльпана, тож мерія просить продати їй екземпляр виведеної рослини для розмноження в особливому відділі Ботанічного музею муніципалітету. У листі також просилося надати виняткового значення його секретності, зважаючи на те, що даний музейний відділ закритий для населення.

Цього разу вчений неабияк здивувався. Навіть не здогадувався, що робити. Міркував і день і ніч. Адже відтепер він не міг нікому розголошувати правди про свої досліди, навіть якби вони стали справою цілого життя… Якщо підмішати кожному в їжу чи напій стопроцентну дозу… Таким чином результат дослідів цілковито підтвердився б і приніс усенародне благо. Утім, ця божевільна ідея перелякала його самого. «До чого ж я докотився, що мрію про таке…» — замислився він. Чи не краще, якщо найближчим часом він не випускатиме на руки екстракту листка альсаламандри (поки його справжній ефект невивчений та незрозумілий), і, не зважаючи ні на що, не дозволить користуватися ним від імені держави, а то й — фізичних осіб? Чи це відкриття не прокладає шлях до брудних, небезпечних діянь? Знищити альсаламандру, покласти край таємничості та розголосити про все у пресі — з одного боку, завдати собі клопотів — було неважко, або ж могло бути неважко; але знищити всі записи лабораторних старань, весь доробок, змусити себе забути його… Це здавалося неймовірним. Лист од мера несподівано приводив його до тями. Екстракт листка, який він підмішав бібліотекарю до кави, з певного кута зору здавався помстою тому праведнику за чимало діл. От тільки помстою — чиєю й кому?

Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло тридцять годин. Той розрізняв вирощування альсаламандри та тюльпанів (трояндо-тюльпанів або тюльпано-троянд); отож плітки не зникли, лист це підтверджував. Учений міг звернутися до приятеля, що колись культивував тюльпани та одним із перших підхопив плітки про нього, — попросив би цибулини, з яких вирощують квіти, чи принаймні запитав би, де їх дістати. Адже ті цибулини, що використовувались у медицині, не годилися для справи. Учений хотів знайти найкращі. Та щойно завівши машину, відмовився від цієї ідеї. Було всього-на-всього одне місце, куди він міг податися.

Поки він добрався до містечка, вже сутеніло. Учений знайшов директора вдома. Цього разу на юному вродливому — до слова, відтепер нітрохи не ображеному й не дитячому — обличчі він майже не розгледів розгубленого виразу. Куріпка знову гримотіла. Збираючись сісти в крісло, він раптом зауважив на ньому малесенький пухнатий клубочок. Глянув на бібліотекаря. Чоловік усміхався. «Звичайно, я не відпущу, не вижену своєї куріпки… Гадаю, поки воно виросте, то звикне до неї…» Учений взяв той пухнатий клубочок в обійми. Кошенятко навіть не прокинулося.