Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Підвівши голову, зустрівся поглядом із якимось глядачем, що стояв за кілька кроків від мене. «Ви поспішили з ходом, — сказав він. — Мер збирався походити так після того, як прикриє нижчого гравця, — він увінчав би гру вашою перемогою. Ви не думали, що цим поспішним ходом завершите гру й віддасте перемогу в руки „Зеленим“?»

«Оскільки мер керує командою „Фіолетових“, її гравці безсилі повністю бачити гру. Ще й не можуть ворушитися… Але ви, як ви не подумали, що скоюєте смертний гріх, не почекавши мера, не послухавши його?» — лунало збоку.

Вибалакавшись, уболівальники пішли. Я залишився на місці. Сів навпочіпки, сів цілком, схилив голову на коліна. Потім підвів її, вийняв із кишені хустинку, міцно перемотав нею руку. Кровотеча не припинялася, а втім — потроху вщухала. Я знову схилив голову на коліна.

Дошкуляв голод, спрага. Я змерз. Так і не підвівся.

Сюди було нелегко дістатися.

Насамперед потрібно було дійти до краю рівнини, що розкинулася аж ген, скільки сягає око.

Ось уже чимало років про рівнину ширилися різноманітні чутки. Він слухав їх, глумливо скрививши кутики вуст. А люди не вмовкали, переказували неймовірні речі. Одні говорили ці сміховинні слова, що не вкладалися в голову так, наче хотіли ними налякати, інші — буцімто покладаючи на них надії, яких не могли зректися. Щоправда, серед байкарів були й такі, що добиралися до тієї рівнини, навіть намагалися перейти її. Атож, не всі просто переказували чужі слова — устократ перебільшені побрехеньки — прибавляючи до них ще щось і від себе. Ті, хто бралися за ту справу, дійсно існували. Але одна річ — братися, друга — довести до кінця й повернутися. Тож як він, слухаючи ці плітки, міг не скривити глумливо вуста?

Місцями ту рівнину вкривали зарослі очерету, під яким не було ні цілковитої суші, ні — води. Гаразд, та невже ніяк пройти, оминувши очерети? Мабуть, це зробило б дорогу довшою, проте — і безпечнішою… Звісно, можливо. Та, по суті, не пройдеш: очерети — оминеш, однак дорога від цього безпечнішою не стане. Адже вряди-годи, ступаючи по тій гладенькій, здавалося б, висохлій та потрісканій землі, провалюєшся по коліна в болото. Поки ж вивчиш дорогу, по якій простуватимеш, завбачливо намацуючи тужавий ґрунт, уже й вечір настане. Ночами ж з очеретищ вилазять дивні звірі. Одні — хижі, інші — травоїдні. То — плазуни, то — в’юнкі. Рівнина зусібіч відкрита, якщо бодай і під ранок, бодай одне зі звірів чи комах просто торкнеться тебе, то вже не підведешся цілий день. Ночі сирі; життя в очеретах стліває; гнила вода випаровується в темряві — це все дошкуляє гірше за тверде каміння. Припустімо: ти підвівся, пішов. Та чи зможеш пройти отак іще ніч, дві-три ночі, нікуди не діставшись?

Ті, хто це розповідали, поверталися вже на другий день.

Також вони лякали небезпеками, які чигають на людську плоть та кістки, ризиками, що гризуть людині й розум, і серце, ніби розпач та печаль, — ці розповіді супроводжувалися майстерними паузами. Це все були відважні люди, а таки тілесне безсилля та млість у кістках лякала і їх. Неабияк стараючись, щоб ту відвагу чомусь відчули саме під час цих пауз, вони хутко зникали з очей.

Ох і наслухався він їх! Та все ж вирушив у дорогу; передусім добрався до рівнини, ковтнувши на повні груди повітря; озирнувся та глянув на село, огорнене вранішнім серпанком, затим подався на рівнину стежиною між двома першими заростями очерету. Про ці два перші очеретища розповідали всі. Так, наче вірили, що на рівнину можна вийти тільки тудою. Він також не шукав іншого шляху. Якщо це відома дорога, то, далебі, чому не скористатися досвідом інших?

Його перше здивування минуло вже через годину, щойно угледів дорогою кількох дядьків, які нарізали очерет. Оце так, на рівнині немає де й голову притулити?

Привітавшись із ними, він почимчикував далі, проте немов знав, що ті дивляться йому вслід. Заледве початок дороги, а чоловік уже надув щоки.

Хутко ж він звик до несподіванок. Згодом узрів і коней — ті без нагляду скиталися. У калюжах побачив створінь, схожих на жаб, — ті кумкали. Якийсь дикий кіт погнався за звіром, схожим на зайця, — той вистрибнув із заростей. Чоловік зайшов в очеретище, напився води — кришталево-прозорої, проте на смак наче гнилої; він простував уздовж потічка, гадаючи, що ця дорога, мабуть, найправильніша; проте незабаром закінчилися й вода, і зарослі, хоча починалася улоговина.