Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Після дядьків, що нарізали очерет, людей він більше не зустрічав, проте не скажеш, що й натикався на справжні небезпеки. І першу, і подальші ночі він спав біля поодиноких кам’яних брил, які траплялися дорогою. Коли ж відчував, як підкрадається щось живе, світив ліхтариком — спочатку намагався розгледіти звіра, затим — прогнати. Були й такі, яких не вдавалося запримітити, проте жоден ще до нього не торкнувся. Підводитися вранці із землі, і справді було не дуже легко — тіло немов навіки кам’яніло.

Наплічник на спині спочатку здавався нестерпно важким.

Далебі, ще ніхто не наважувався подолати рівнину на машині. Хоча на просторі зустрічалися й верхові тварини… Тільки згодом мандрівник дійшов висновку, що волочити й ноги, і наплічника на собі таки легше, ніж правити твариною, захищати її та ще й, аби не здохла з голоду, шукати пасовиська, де можуть підстерігати різні небезпеки. По суті, торба легшала. Чоловік трохи зморився, проте знав, що наближається до місця, де перепочине.

Того ранку, коли в торбі вже нічого не залишилося, подорожанин запхав її собі за пояс, та ледве розвіявся туман, помітив неподалік комини сільських хат. Пришвидшив ходу. Спочатку він уважно не роздивився, що там попереду. Та поки збагнув, що потрапив на смертоносну землю, було пізно.

Здавалося, що до першої хати попереду — подати рукою, проте він зміг добратися до неї тільки через багато годин, виснажений від голоду та розпачу.

Поки ж минав ту смертоносну рівнину, йому стало цікаво: на цьому селі всі чутки уривалися; звідки тоді про нього знали ті, які стверджували, що туди ще ніхто не міг добратися, чи розповідали, що ніколи там не були й не відпочивали. Чоловік зненацька збагнув, що цілу мандрівку тішив себе дитячою надією, уявляючи, як добереться в кінці цієї дороги до села, ще й до села, про яке йому розповідали так детально. День при дні, ніч у ніч він усе більше розумів, що розповіді були переважно брехливими, принаймні всі вони спиралися на непідтверджені, недостовірні знання, утім, існування села чомусь ні на мить його не образило. Оскільки його ніхто ще не бачив, воно могло виявитися просто казкою. Та тільки село стояло навпроти.

Нарешті він добрався до нього. Постукав у перші ж двері — його привітно зустріли. Так, наче знали, чому прийшов. Накрили на стіл, напоїли айраном. Потім розстелили на долівці матрац.

Розплющивши очі, мандрівець побачив довкола себе зо п’ятнадцять-двадцять селян, котрі чекали, поки він проснеться. Він привітався, ті поцікавилися, як його здоров’я; потім усі разом поговорили про повітря, воду, землю та вогонь. Цей край ряснів травами, ряснів урожаями; тварини були ситі, люди — разом із ними. Цього року затяглася осінь, спізнилася зима. Селяни завжди раділи гостям. Вони знали, що до них багато хто прагне завітати, проте ніхто не добирається, та й годі. Найстаріший чоловік на селі, хоч і зігнутий, мов дуга, але з молодечим голосом, розповідав, як за все життя бачив тільки одну людину, яка прийшла з того боку рівнини… Але…

Старий раптом затих. Слухачі ж, не зронивши ані пари з уст, чекали — не перебивали діда чи то із сорому, чи то з поваги. Проте той мовчав і мовчав.

Лише згодом подорожанин збагнув, що всі чекають його. Відтак ледь хриплим, шанобливим голосом запитав старого: «Та людина піднялася на узгір’я?»

Почувши ці слова, селяни, всі як один, раптом звели дух. У зачиненій кімнаті наче нізвідки подув легіт.

«Я тоді був зовсім малий. Не знаю: піднімалася вона чи ні, — відповів дід, утупившись очима поперед себе, — але ж якби піднялася, то про це переповідали б і понині. Дійшла б і до мене черга переповідати онукам. Очевидно, той чоловік вирішив не підніматися й повернувся. Хтозна, як розлютилися на це наші селяни… Відтоді вони про нього не згадували, тільки добре пам’ятаю, що бачив його. Навіть на схилі літ нічим інакшим не можу це пояснити… Мабуть, він повернувся…»

Потім знову запала тривала мовчанка; тут якийсь юнак надломленим від хвилювання голосом видавив із себе: «А ви?…»

«Так, — відповів гість. — Я справді прийшов піднятися».

Відтак устав, прочинив двері й вийшов надвір. Гордо підвів голову й подивився. Навпроти у всій своїй пишноті здіймалося узгір’я, котре дорогою здавалося йому схожим на порослий мохом мур позаду села; тоді він не міг повністю розгледіти його, оскільки зумисне опускав голову — зрештою, навіщо приховувати: геть знесилений від утоми, він не міг підвести в дорозі не те що голову, а навіть — повіки. Вершина, чекаючи на нього, досі ховалася в тумані.