Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Тоді вчений сказав, що не їстиме другого листка, допоки йому не принесуть третього. Помічник-охоронець раптом збагнув, до чого все йде. Решта ж команди, мабуть, не сприймала того, що відбувається, поза рамками досліду, як і, либонь, досі нітрохи не припускала, що після другого листка потрібно буде з’їсти третього… Одначе охоронець…

Підступивши до вченого, прошепотів йому на вухо: «Нащо?»

У відповідь той тільки стиснув йому зап’ясток.

Він уже з’їв другий листок, третього тримав під рукою; третій також чекав на нього. Учений блукав очима в різні боки, переводив їх з одного помічника на іншого.

Божевілля вилилося в жахливий різкий біль. Через півгодини після того, як проковтнув листка… Він ледве стримувався, щоб не заверещати, міцно зціпив зуби; почав кидатися з місця на місце. Цей біль змушував волати кожну жилу. «Тварини цього не могли передати, — спробував він прошепотіти якоїсь миті. — Все моє тіло немов роздирають на шматки». Потім витріщив очі — з горла виривався здушений хрип. Учений бився головою об стіну. Він приготувався, що помічник — той, що охороняв його — зараз простягне третього листка. Утім, серце не погоджувалося. Учений раптом угамувався, видавив із себе немічним голосом: «Я голодний». Затим вирвав третього листка з рук помічника. Через десять хвилин з кабінету в кабінет, з лабораторії до можновладців, від них — у друковані видання, на радіо й телебачення розлетілася звістка: «Видатний учений… унаслідок експерименту… передозування… скінчився…» Повідомлення склав та розіслав головний асистент, що не скуштував жодного листка. Охоронець, зобов’язаний тримати вченого під наглядом, мовчки курив цигарку.

Він ще ніколи не бачив, аби хтось реготав перед смертю. Про це й міркував.

Відтоді, як учений отримав лист од мера, минуло понад тридцять годин.

Він нашкрябав на першому-ліпшому аркуші паперу запрошення на кілька рядків, попросив помічника-охоронця занести його в друкарню. Той мав дочекатися, поки з друкарського станка зійде рівно тридцять вісім примірників. На дванадцяти з них мало бути написано: «вас разом із дружиною», решта адресувалася одній особі. Запрошення розіслали мерові, деяким можновладцям, присутнім на попередньому зібранні; людям, які поширювали плітки про те, що вчений культивує тюльпани, та кільком його друзям.

Помічник-охоронець пильно оглядав запрошених біля входу, а після п’ятдесятого гостя зачинив двері. Він і сам здивувався, що ті прийшли всі до одного. Зазвичай хоча б кілька осіб не реагували на такі запрошення. Очевидно, плітки про тюльпано-троянду або ж трояндо-тюльпан сколихнули кожного.

Через півгодини під дією напоїв зі стовідсотковим екстрактом листків альсаламандри всі запрошені розмовляли, навіть не помічаючи, що говорять речі, які не збиралися казати. Та не минуло й трохи часу, як двері почали різко прочинятися й гахкати услід за гостями — їх дедалі меншало. Щойно ж зник останній гість, учений подумав, що майже відчуває запах люті, яка переповнює залу. Він глянув на свого помічника-охоронця, посміхнувся. «Добре, що в цієї штуки немає смаку… Якщо хочеш, назвімо це своєрідною помстою… Все життя я пнувся зі шкіри, щоб нікого не обманути. Але погодься: перша важлива брехня, на яку відважився, стала найгарнішою — він знищив самого себе…» — промовив учений; налив повну чарку горілки, поволі випив.

Поринув у думки. Завтра він мав розіслати всім листи, щоб прояснити ситуацію. Мав розповісти цим людям, що вони послужили науці. Відтепер п’ятдесят осіб не зможуть брехати. Та скільки ще людей, скільки їх іще віднині оббиватимуть його поріг, аби він потайки напоїв чудодійним екстрактом й інших… Він же хотів, щоб люди не брехали — хіба ні?

1969/1972/1975

Я розплющив очі — усі стояли на своїх місцях; хотів підвестися, уперся в шахівницю рукою — вона нестерпно нила; мій маленький сікач, половина одягу були заюшені кров'ю. Спершись на другу руку, мені вдалося підвестися. Я стояв серед причандаль, які попадали з мене. Знову взяв у руку спис. Більше не дивився на мера. Оголошували перемогу команди «Зелених» — «закостенілими» упродовж багатьох сторіч словами. Всі водограї, голосно задзюрчавши, ударили потужними струменями по той бік дерев аж до неба. «Зелені» попрямували туди. «Фіолетові», навіть не глянувши на мене, попленталися в палац. Я залишився сам-один.