Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Прочитавши ті описи, чоловік позбувся сну; мов навіжений, рився в стародавніх бібліотеках; почав листуватися з їхніми директорами. Та більше не зміг довідатися з цієї теми нічого важливого. Тільки в одному фоліанті він знайшов пояснення назви альсаламандра: «У світі здавна існували яскраво-червоні саламандри, що народжувалися та жили у вогні. Оскільки цих саламандр дуже мало, ніхто не вірить в їхнє існування. А ті, хто їх бачили, воліють про це мовчати — їм або не вірять, або вони самі не повірили власним очам. Ще з прадавніх часів ці саламандри журяться, що ніхто не вірить в їхнє існування, і вони вимушені жити тільки в казках. Отож за наказом старійшин свого роду їдять по одному листочкові з цих рослин та всі як одна змінюють колір — обертаються на знайомих нам, звичних саламандр. Мудреці, які відали про те, вирішили, що цій рослині найбільше личитиме назва альсаламандра. Відтоді ця рослина й відома під таким іменем…» (Книгу, з якої він почерпнув ці знання, написали в XI столітті. Вона коротко ознайомлювала з екзотичними рослинами, та й поготів. Директор книгозбірні, у якій зберігався фоліант, зробивши ці письмові витяги, делікатно запитував чоловіка в листі: «Чи можна дізнатися, чому Ви цим цікавитеся?» Відписуючи вдячного листа цьому директорові, вчений добряче натерпівся, поки вичавив із себе якісь нісенітниці на цю тему…)

Все це легко було назвати казкою, але воно спантеличило науковця як реальний факт: червоні саламандри, з’ївши один листочок тієї рослини, долають свою істинну природу й так пристосовують її, щоб люди довідалися правду. Згідно з такою казкою, правда починається з людських очей. Або ж як ставитися до того, що людина, котра з’їла той листок, не могла говорити нічого, окрім правди? Чи й та правда ставала надбанням вигаданих людьми історій?

Чоловік зібрався в подорож, приготувався до пошуків безлюдних піщаних берегів. Залишаючи на своїх учнів та лаборантів всі експерименти з живим мозком живих тварин, наукові полеміки та конференції…

Розвідка мала початися з південних берегів. Оскільки безлюдні побережжя можна було знайти лише зі сторони моря, він найняв двох чоловіків з моторним човном. Ті хвалилися, що вони професійні моряки та знають тамтешні береги як свої п’ять пальців. Учений відверто розповів їм, що та де зібрався шукати. Моряки явно зрозуміли чоловіка, бо не минуло й двох днів, як показали йому три різних береги. Вони були піщані, утім, альсаламандра не росла тут і близько.

Четвертого дня, угледівши на восьмому березі те, що шукав, він не повірив своїм очам. «Ви бачите те саме, що й я?» — запитав учений моряків; ті трохи розгубилися. З якого дива людині настільки не довіряти власним очам, знайшовши те, що хотіла та знала, що знайде? Стали пересміхатися. Приписали це його хвилюванню. На тому березі росло рівно п’ять квіток — якщо це справді були альсаламандри. Саме стільки, щоб убити їх трьох, — подумалося вченому. А зайвий листок може зав’янути ще на початку їхньої загибелі. Утім, про такі речі не варто було навіть думати, не те що — жартувати.

Насамперед потрібно було вивчити рослину з якнайдальшої відстані, щоб вона не всохла. Для такого діла знадобився бінокль. Квітка таки була альсаламандрою, описаною у стародавньому манускрипті. Його текст чоловік уже знав напам’ять. Одягнувши приготовану уніформу та надівши маску, він вибрався на берег і наблизився до однієї з квіток. Учений старався ступати якнайлегше, якнайтихіше. Таким чином він сподівався, що уникне великої шкоди, яку може завдати цій рослині людська присутність. Чоловік зірвав квітку, обернувшись спиною до решти рослин, підняв маску та понюхав її. Запах, охарактеризований у манускрипті як напрочуд гарний, щонайбільше здавався схожим на дуже приємний морський. За кілька секунд квітка зморщилася та розсипалася на порох. Утім, він знову наблизився до рослини, з якої зірвав її; спочатку акуратно відділив від кінчика стебла листочки, потім переніс цибулину разом із піском у спеціально заготовлену посудину. Все це доставив на човен. Зняв уніформу разом із маскою та запитав моряків, чи з’їдять по листочку рослини, якщо дасть. (Коли він розповів їм про властивості рослини, яку шукає, вони лише посміялися та відповіли: «Такого не буває, і хай там що, ми про це ніде не почуємо». Потім додали: «Ви-но знайдіть, а ми перші листки попробуємо — обіцяємо!») Ті на якусь мить завагалися, потім — з’їли. Ще й похвалили, що дуже смачні. Незабаром же сказали, що хочуть спати; відтак повкладалися.