Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Учитель також не розповідав, як три дні тому скелище в кінці острова не витримало насипаної землі й обвалилося прямо в море, а вслід за ним рухнув і прилеглий до нього пагорб разом із верхнім кварталом та серединними школами — загинуло чимало людей. Відтепер шлях до вершини, з якої було видно цілий острів, загородили урвища та обвали; члени Керівної Ради не бачили іншого виходу, окрім як узятися за лопату самим, розійшовшись по змінах, та зблизька поспостерігати, в якому стані берег; вони навіть не домовилися, чи зберуться після того знову. Проте вчитель не розповів землекопам і цього. Та й порозумітися глухим було нелегко. Члени ради оглухли, як і всі остров’яни.

Коли дівчинка того вечора не принесла їжу, робітники навіть не збентежилися. Можливо, та трохи запізнювалася, а можливо, вони зарано зголодніли. Бригада пропрацювала до темноти. Далі було нічого роботи. Дівча не прийшло, і люди з’їли половину харчів із власних торбин, які берегли про запас. Коли ж надворі добряче стемніло, вирішили, що найрозумніше наразі відпочити, та лягли спати.

Учитель проснувся на світанку від того, що ломило все тіло так, наче його побили. У ніздрі бив різкий запах сирої землі. Він одразу взявся за лопату. Їжу досі ніхто не ніс. Іти шукати похідну кухню, яка стоїть невідомо де… Йому також було ліньки. Він дістав другу частину своїх припасів — з’їв.

Форма земляних валів змінилася буквально за ніч. За сніданком учитель задумано роззирався. Хоча він і зауважував ці раптові зміни, проте не міг чітко визначити: «Що саме змінилося та де?» Він геть стомився. Ноги ще зранку опинилися у воді. Чоловіка навіть не цікавило, чому його ніхто не розбудив. Однак кілька разів махнувши лопатою, він помітив, що ніде не видно жодного з його нових колег. Земляні вали довкола постійно змінювали форму, проте не збільшувалися — за це він ручався. Обходивши два насипи, він надибав лише кілька пар ніг та держаки кирок, що самотньо стирчали з-під землі. Всі його товариші знайшли собі вічний спочинок.

Йому згадувалося німе кіно. Знову. Покази німих кінострічок, які він ніколи не пропускав замолоду. Покази, на яких лише музика давала знати глядачам, що вони не оглухли… Коли рухнуло скелище, до їхніх вух не долинуло жодного звуку, вони навіть не почули, як задрижала земля. Тільки згодом довідалися про ту подію. Зрозуміло, що й тутешнього обвалу ніхто не міг почути, навіть якби захотів, — він відбувся тихо, без коливань… Окрім того, нітрохи не дивно, що ґрунт під ногами не затремтів. То була сира земля. Учитель хотів поміркувати, чому сам не загинув під нею, намагався знайти якесь пояснення. Потім стало ліньки. Махати лопатою — та й годі.

Сонце піднялося, руки геть ослабли.

За ті всі дні (чи то години — важко було визначити) у нього не знайшлося й хвилини на роздуми. Тепер-то вчитель отримав змогу перепочити й поміркувати.

Він не загинув під обвалом, оскільки земля, без сумніву, рухнула в море. Копачі ж, вочевидь, лягли спати поблизу берега — учитель намагався оживити перед очима їхню смерть. Натомість сам він згорнувся у клубок позаду, на одному з насипів. На світанку ж його розбудили не сонячні промені, а вода, яка намочила ноги. Зараз вона вже діставала до зап’ястків. Натомість земляні вали, здається, блискавично зменшувалися. Отакими були зміни довкола, за якими він спостерігав, мов сонна муха. Вода наступала.

Він же й досі почувався настільки виснаженим, що навіть не міг визначити: його обіймають страх та тривога чи щось інше? Аби втекти від моря, від води, яка поволі плинула до нього, учитель спробував піднятися на вал сирої землі. Кроки давалися легко, проте він не став цьому довго дивуватися. Учитель ішов, однак море буцімто піднімалося вслід за ним.

Отже, острів перестав збільшуватися; зрозуміло, що земляні роботи виправдали себе, ще й, мабуть, аж занадто. Учитель стомлено всміхнувся.

Тепер він міг окинути оком ціле побережжя. Усе довкола. Отже, стояв на пагорбі. На тому пагорбі, котрого, як гадали, більше не залишилося. Тепер він бачив, як кургани сповзають донизу, розсипаються, тануть на очах — з усіх сторін. Вода наближалася туди, де стояв. Швидко. У вічі впав плоский камінь, що вигулькнув неподалік із-під землі, яка осипалася. Учитель підійшов, сів на камінь. Його здолала дрімота. Все довкола наводнювалося. Земля кругом каменя кришилася, обсипалася. Зненацька на брижах замелькали гроші — ціла купа; вони пливли, віддалялися. Щось стисло, перехопило йому горло. Мабуть, то були його гроші. Ті самі, які кілька тижнів тому закопав. Зрештою, могли бути й когось іншого…