Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Але учитель, сам не розуміючи, звідки черпає сили говорити, заходився рішуче боронити свою пораду. Вряди-годи він поглядав на друзів, моргав їм та кивав головою, просячи підтримки. Та сам собі дивувався. Адже розповідав, як вести землечерпання на острові, щоб запобігти його збільшенню, настільки детально, наче обмірковував це не один день. Його навіть не цікавило, чи є для слухачів у цих словах хоч якийсь сенс. Чи то працювала його голова, чи тільки язик? Учитель і сам не здогадувався. «Таким чином…» — нарешті промовив він і завмер, як пружина.

Він наче раптово проснувся або прийшов до тями. Перелякано потупив очі додолу. Проте тиша, яка запанувала після цієї промови, підбадьорила його. Ніхто не сміявся. Безсумнівно, всі задумалися над його словами. Учитель підвів голову, глянув на одного з давніх приятелів. Те добре знайоме обличчя, та прихована усмішка на вустах під замисленими очима раптом насторожили його.

Звідки йому було знати, що товариш думає про розбиту склянку разом із вузликом грошей?

Голос одного з молодиків розітнув тишу: «Розходьмося та гаразд поміркуймо, а через дві години зберемося, щоб ухвалити рішення».

Всі розійшлися.

Гроші, склянка, острів. Утім острів не вписувався в цей ряд. Чоловікові стукало в голові. Здавалося, він вимушений мислити зужитими штампами на кшталт того ж: «Стукало в голові». Спочатку він розглядав, зумів розглянути божевілля крізь призму штампів того прапрадідівського ладу острова. Мислити по-науковому, по-книжному як учителю тоді було недоречно. Адже він повинен навчитися думати як пересічний остров’янин, якому нічого невідомо, або ж тоді ще нічого не було відомо. Та чи зміг би він так думати?

Навіть це було ахінеєю. Божевіллям. Божевіллям страшнішим, ніж у співців, котрі заявляли, що історія припинилася. Треба було почати спочатку. Аж дотепер остров’яни жили, не ставлячи собі запитань. Могли жити. Мабуть, це було пов’язане з відчуттям тимчасовості, яке закрадалося в них від страху перед землетрусом. Натомість ріст острова поставив під сумнів їхні страхи. І страхи, і очікування. Поставив під сумнів обвали та зсуви ґрунту, якими вони жили сторіччями, оскільки остерігалися їх, покладали надії, що цього не відбудеться, та, мабуть, поступово починали вірити в неможливість катастрофи (чи, точніше, втрачали віру в її можливість), самі не наважуючись про таке бодай обмовитися. Щойно остров’яни поступово стали переконуватися (проте помітили вони це тільки тепер), що вже не повернуться до початку своїх страхів, вони зіткнулися з почуттям, про яке навіть не задумувалися. Його можна було назвати подвійним розчаруванням. Сотні років виношуючи найрізноманітніші плани запобігання руїні, нині спромоглися тільки на одну божевільну пропозицію — на ще абсурдніше, безглуздіше вирішення проблеми, ніж те, яке він знайшов кілька днів тому, щоб позбутися власних грошей…

Однак думати про це, міркувати так, наче ти на цьому острові мандрівник і можеш забратися звідси хоч завтра, було завданням не з радісних. Йому нікуди було їхати, нікуди повертатися. Але якщо небачена, немислима катастрофа

Окрім того, чому одразу — катастрофа? Чому ніхто не збирався пристосовуватися до цього нового становища? Можливо, саме це було причиною справжньої катастрофи. Але висунути, озвучити цю ідею він зможе незабаром, коли всі зберуться, немислима катастрофа спіткала острів, то вона стане і його кінцем.

Коли всі знову зібралися, він попросив слова, виклав свою ідею. Можливо, на неї чекали, усвідомлюючи, що острів не перестане збільшуватися. Зіткнувшись з нечуваним природним явищем, людина намагатиметься розв’язати свою проблему, спираючись на несумісні з ним знання, але в

здоровенні, здичавілі тварини, люди, які втрачали засоби для життя та — щонайважливіше — його основу, так і пропливали в нього перед очима

тім часі, досліджуючи саме явище, вона здатна знайти спосіб вирішення згідно нього

Гамір заглушив навіть його думку. Щойно ж молодики після чималих зусиль угамувалися, він не повірив власним вухам. Тепер було явно, що він не добився успіху і як учитель. Адже ті хлопці були його учнями.

Треба було затямити одразу й назавжди, що всі — на боці землечерпання. Окрім того, якийсь чужоземець, геть байдужий до долі острова

Решту він не захотів і чути. Покинути все та в одній сорочині вийти в море…

А втім із території, яка додалася, можна мати вигоду — наша морська торгівля набула б нових якостей; до того ж і фахівці через два дні…