Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Учителі ж тієї ночі не лягали: гортаючи книжки, ламали собі голову, сперечалися, не спали аж до ранку А з першими променями спустилися на берег.

Вони мусили змиритися з тим, що побачили. А побачене стривожило їх ще дужче. За причалами розкинулося відкрите море. Однак пообіч них човни тулилися один до одного не на воді, а глибоко в ґрунті. Острів ріс, наче жива істота. Немов видовжувався зі всюди, з усіх країв.

Через два дні ситуація прояснилася. Це справді був своєрідний ріст. Починався вночі, припинявся вранці. Дослідники намагалися вивчати це явище за допомогою потужних ламп, не цуралися й кишенькових ліхтариків, але могли побачити тільки, як човни, що досі погойдувалися на воді, зненацька опинялися в землі. Хоч як вони видивлялися, а більше нічого не вгледіли.

Обсерваторам потрібно було забезпечувати денний сон — тоді вони залишалися бадьорими та поповнювали свої лави. Утім їхні спостереження свідчили, що аналіз проблеми, відтак — пошуки, як її розв’язати, вимагають щонайменше кілька днів. Натомість на ранок третього дня остров’яни збагнули, що більше не чекатимуть. Море вже подекуди відступало й за причалами. Того ранку, щоб урятувати дванадцять човнів, людям довелося їх відкопувати. Чорна робота забирала багато часу. Торгівля зводилася нанівець. Причина росту острова залишалася нез’ясованою й на п’ятий день. На мешканців, які колись ляпали язиками щось штибу: «Серце, наш острів трохи замалий», тепер дивилися скоса. Хоча тих, котрі гадали чи казали про малий острів, що він таки малий, просто не могло бути мало. Люди, збентежені осудливими поглядами та словами, нагадували у відповідь своїм обвинувачам: «Згадай-но, ти колись також казав на уроці географії, у кав’ярні, на судні, на риболовлі…» Щоправда, ті такого не пам’ятали, а може, і взагалі не говорили.

Влада вимагала берегти воду та хліб. Повідомила населення, що викликала телеграфом провідних учених, але ті зможуть прибути лише за три дні. Остров’яни втрачали віру в покращення справ, їх огортав безпросвітній розпач.

Люди селилися тут з незапам’ятних часів. Після столітніх воєн досягли миру із сусідами, упорядкували власне життя. Спогади про ті події й досі живуть у предковічних міфах та епічних поемах. Раз на рік мешканці острова збиралися на його найширшому піщаному березі та цілих сім ночей слухали, як народні співці, століттями зберігаючи в пам’яті кожне словечко поем, прославляють те минуле. Кількість цих співців також не змінювалася сторіччями. Їх було сім. Кожен зобов’язувався за одну ніч проспівати якусь частину епосу. Оскільки ту ж саму поему заборонялося виконувати двічі, за сім років виголошував речитативом увесь епос, а на восьмий починав його з початку. У середині другого семиліття співець брав собі учня. Його навчання тривало приблизно сімнадцять років. Хоча співцеві ще до світанку спирало дух, він мусив передати своє мистецтво учневі.

Із ростом острова полетів шкереберть і лад серед співців. Далебі, вони закінчували свої поеми та міфи там, де починалася історія, яку викладали в школах. Одначе тепер щодо цієї події вони прагнули випередити підручник з історії — наприкінці сьомої ночі відімстити за ту рану, якої він завдав їхнім словам. На цій точці історія повинна закінчуватися. Слово мало повернутися до них, і поки історія одного дня не почалася знову, вони мусили самі заповнити цей проміжок. Співці з божевільним завзяттям заходилися складати нову поему. Майбутнє свято повинне було тривати вісім днів. Мало тривати. Чисельність співців збільшувалася до восьми. Для такої справи вони вирішили підготувати найменш досвідченого учня, не надто замислюючись, на що перетвориться його голова. Потім гуртом взялися навчати хлопця…

Але цього разу на піщаній місцині, де населення острова слухало співців, ще за дня відбулося велике віче. До нього долучились і вчителі, і рибалки, і торгівці водою. Лише співці не прийшли на це зібрання, заради якого кожен відклав усі справи. А точніше, співці зі своїми учнями… Вони й так здогадувалися, про що там розмовлятимуть. Або принаймні так гадали. І збиралися погодитися з будь-якою ухвалою віча. Адже готувалися до дійства, коли виллють у слова все, що настане після того, як історія зупиниться.

Під час віча промовці насамперед коротко виклали перекази співців, потім — зміст історичних книжок; згодом поділилися думками та почуттями щодо зміни розмірів острова. Услід за ними вчителі сповістили останні новини зі своїх спостережень та досліджень, потішили радісною вісткою, що вже почали міркувати над тим, яких заходів ужити. Власне, тоді птаха страху і розпростерла свої багряні крила над остров’янами. Промови гучнішали, черга ораторів не мала кінця-краю. Вилазячи на поміст, вони добалакалися до того, що самі заледве щось уторопали б.