Більґе Карасу - Сад спочилих котів

На цьому острові божевілля не обростало жартами. Воно вважалося найстрашнішим гріхом, найстрашнішою недугою. Чоловіка зіштовхнули б у море зі скелі на тому кінці острова. Хоча тут майже не коїлося злочинів та не застосовувалися важкі покарання, це було єдиним законом, що не вкладався йому в голову. Остров’яни також уважали ту кару несправедливою, проте чомусь наполягали, що наразі від традиції не можна відмовлятися заради власного здоров’я; дана тема навіть не обговорювалася.

Чоловік перебрав у голові всі можливі варіанти, як позбутися цієї напасті. Звикнути до лиха, котре краяло серце, і жити з ним далі, не порушуючи довкола в’ялого спокою, що його вимагали острівні закони, — це було останнє рішення, яке він, проте, відкинув. Чоловік чудово усвідомлював, що тільки втікає від проблеми, а не намагається позбутися її… Тож вирішив учинити зі своїми грішми те саме, що робили й з божевільними.

Того вечора він піднявся на пагорб, пішов до скелі. Загорнені в хустинку гроші неначе обпікали йому під сорочкою шкіру. Прийшовши, чоловік завагався. Як тільки він зараз викине гроші, цього ніхто не підгледить, але невідомо, куди їх віднесе вода. Якщо хтось знайде ті купюри, то розповзуться плітки, а його жахала сама думка, як приєднуватися до цих теревень так, начебто вони цікаві, ще й не червоніючи. Дивуючись, що не передбачив цього раніше, він подумав: «У такому разі гроші потрібно закопати». Чоловік дістав із кишені складаного ножика, відірвав від землі величезний камінь; упріваючи, видлубав яму, закопав гроші, вирівняв ґрунт, поклав камінь на місце та аж застрибав на ньому від радості. Поки стемніло, він задоволено спустився додолу; повечеряв, посидів у кав’ярні, трохи попрацював та вклався спати. Чоловік проспав непробудним сном. А вранці, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух…

Помітивши, як парубки заворушилися, він якийсь час старався й далі вести урок та менше зважати на них. Учитель поблажливо ставився до такої поведінки, бо добре знав, які старанні та вірнії навчанню ці учні, але цікавість взяла верх, і він вирішив дізнатися причину непослуху. Юнаки; затарахкотіли наперебій:

Один із хлопчаків, що жив на побережжі, його дім стояв прямо між пекарнею та рибозаводом, рано-вранці подався ловити рибу та восьминогів, мати послала його, наказала принести восьминога, оскільки дитина з тим ділом мала справитися, мати вже навіть поставила на вогонь каструлю з водою, казала, що поки він повернеться, вона закипить, хлопчак пішов до тієї бухточки, що й завше, до бухти між Парними мисами, тобто ви її не знаєте, бо там з обох боків прямі скелі, хіба що ми, хлопці, та й то лише дітьми, туди, звичайно, ходили, як хочете, то сьогодні вас заведемо, хлопчисько подерся туди, бо воно хоч і важко, але цікаво… Чоловік зрозумів таке:

Добравшись туди, хлопчик здивувався, навіть подумав, чи не заблукав. Бухта висохла; якщо раніше скелі здіймалися над водою, то тепер — над землею. Хоча вони стояли пообіч затоки, як і раніше. Знайомі дерева, знайомі чагарники нікуди не поділися. Та й море не могло відступити. Земля була суха-сухісінька, ніби давно затоптана. Коли хлопець повернувся додому, вода в каструлі давно закипіла. Мати спочатку розгнівалася на сина, розверещалася та висварила, однак вислухавши його, послала до бухти втричі старшого сусідського парубійка. Повернувшись назад, той підтвердив: «бухти немає», потім щодуху побіг до школи розповісти про все друзям. Жінка ж геть спантеличилися, бо син їй казав: «Щоб зловити восьминога, я пройшов по затоці п’ятнадцять кроків».

Чоловік виснував з почутого таке:

Бухта вузька, але глибока. У цій ситуації невірогідно й помислити, щоб море відступило, а те місце якісь невідомі (чи хтось невідомий) — без відома закидали землею. Оскільки дитина розповіла, що й скелі, і дерева стоять на місці, тож і про обвал не йшлося.

«Що скажете, учителю?» Що він міг сказати? Їхні розповіді почерпнуті з тих, що за годину, а то й пів, облетіли всі вуха. Поки хлопці сиділи на уроці, острівна влада вже мала оглядати бухту з моря. Тільки проаналізувавши, у якому вона стані, можна було щось виснувати.

Надвечір і на побережжі, і на пагорбі тільки про це й велася мова. Дослідники скель зі сторони моря натрапили ще на два такі місця. Ніяка вода там і близько не відступала. Ґрунт одразу був твердий, без гальки та піску. Окрім того, сухий.

Землетрус не похитнув навіть стрілочки найделікатніших лічильників у будинках, не міг похитнути. Остров’яни, котрі звикли жити зі страхом, що земля під ногами ось-ось задвигтить та провалиться, пристосовували всі свої дії до такої ймовірності, тож тепер навіть не знали, що думати. Несподівано з юрми, яка сперечалася в кав’ярнях перед пристанню, долинув чийсь голос. Надворі темніло. То був пискливий дитячий голос, але не надто високий. Маля крутилося під боком у вчителя. Всі раптом звернули на нього увагу. Стривожено перейшли на шепіт. Дитина ж і сказала по-дитячому: «Наш острів росте». Всі на нього зацитькали. Утім повкладалися спати з тривогою в серці та як слід не виспалися.