Більґе Карасу - Сад спочилих котів

У країні, де народився та виріс чоловік, не знали землетрусів. Або ж, не знаючи, забули про них. Там безперестанку трудилися, аби на тій непорушній землі щоразу збирати все кращий урожай, з кожного зернятка, кинутого в ґрунт, виростити ще міцніші, ще рясніші зерна. Небесні й земні води лилися для людей стільки, скільки треба. Всі необхідні місця — гігантські міста, гігантські райони — накривали прозорі склепіння; людям, тваринам, рослинам було дароване життя у вічно помірному циклі.

Виростали рослини та комахи — услід за ними. Над цим, далебі, трудилися. А втім, не могло зачахнути, перевестися коріння в рослин. Зменшуючись кількісно, вони в розмірах тільки більшали.

Він упустив склянку. Випустив із руки склянку, котру взяв зі столу. Це було вкрай важливо; істотно для чоловіка, який хотів роздягтися. Адже хіба міг досі щось свідомо розбити, самохіть розпанахати якусь тканину або розлютовано махнути рукою та перекинути першу-ліпшу річ — навіть, раз на десять років ненароком розбивши склянку чи пляшку, подерши сорочку, годинами картав себе та журився. Утім — не за розбитим, подертим чи перекинутим, хоч яке воно було цінне. Журився та картав себе за нетямущість. Адже така біда спіткала через власну неуважність. Утім тепер, узявши зі сніданкового столу склянку, потримавши її кілька секунд за півтора метра від кам’яної долівки та хутко випустивши з-поміж пальців, він тішився милозвучністю її дзенькоту, наче плескотом хвиль; той здавався знайомим вухові, ніби постійний шум моря, і йому навіть на думку не спадало, що це та склянка, яку він багато років тому придбав на згадку у далекій країні, що славилася скляними виробами, побачивши, як майстер власноруч надає їй форми.

Виростали й тварини. Навіть якщо їх і меншало, меншала їхня кількість, то, ростучи, вони відбирали в людей усе більший шмат їжі. Народу ставало все важче в поті чола вирощувати з одного зернятка ще крупніші зерна, ще рясніші врожаї, відривати дедалі більшу частину з надбань своєї праці комахам та щурам. У далеких гірських селах, де здавна, мов якусь фантастичну казку, слухали про достаток та велич жителів рівнин, росла кількість відчайдухів, що спускалися вниз, у мегаполіси та містечка. Певна річ, вони ринули туди не для того, щоб і собі урвати ласий шматок від багатства цього казкового світу. Ці люди були не з тих, яким забандюриться заволодіти речами, в існування яких і не вірили. На всі запитання вони відповідали, що прийшли побачити у ваших мурах завбільшки з людину, ваших щурів величиною зі слона. Згодом селяни усвідомлювали, що помилилися, але з них украй мало поверталося назад у свої гірські села. Здебільшого вони долучалися до війни зі щурами — хай не заввишки, як слон, але щонайменше, мов пси, гризуни нищили пшеницю; та боролися з мурахами — хай не розміром ніби зі слона, але щонайменше — мов ніс теляти — ті виїдали все довкола. Вони потроху звикали до життя на рівнині; переконувалися у правдивості того, чому не вірили, хоча дивувалися, як могли повірити в міфи про демонічних тварин, котрі змусили їх зійти з гір.

Люди щороку вишукували нові методи, як захистити своє зерно та рослини; мирилися з черговими витратами. Люди панічно спостерігали, як услід за ними комахи та щурі у свій спосіб за короткий, спустошливий проміжок часу знову міцніли й потім завдавали їм ще важчих збитків. Вони ціпеніли від подиву, що зручні умови, які забезпечують собі, стають у пригоді й іншим створінням, та оскільки їм анітрохи не спадало на думку змінити саме становище, то й далі шукали нові способи, щоб вирішувати проблеми, які лише накопичувалися. Отож збільшувалися й витрати. Люди не могли змиритися з поразкою, утім марнували власну відвагу в безглуздих висновках. На той час підросло нове покоління, що усвідомлювало це та в основу кращого життя поклало багате розмаїття можливостей, які вели до неймовірних відкриттів. Правда, поки молодь вирішувала наболілі питання, що давало плідні результати, породжувалися ще гостріші проблеми. Поповзли чутки та й далося бачити, як услід за селянами, котрі мігрували зі своїх сіл у містечка, з містечок — у міста, а з міст — у мегаполіси, змії, щурі та мурахи розповзлися в усі сторони та вже підбиралися до людських поселень, шукаючи чи то смерті, чи ще більшого розмноження. Відтепер ні люди, ні свійські тварини не могли їх виловити.

За того часу чоловік якраз довчався в одному з найкращих університетів найрозвиненішого регіону під високим склепінням. Якось, повертаючись після другої години ночі додому, він проходив повз цілий ряд освітлених крамниць, звідки повиносили на хідники напхом напхані сміттям контейнери, заввишки майже в людський зріст. В одному з них, зіп’явшись на задні лапи, рився невгамовний величезний пес; усе варте поживи він кидав зграї значно менших, але ще гарніших собак. Чоловік зупинився, тривалий час спостерігав за ними. Якийсь цуцик спустився вниз, кинувся під машину, котра мчала на швидкості вісімдесят п’ять-дев’яносто кілометрів. Пес метнувся вслід за автівкою; біг, допоки через тридцять п’ять-сорок метрів малий не викотився з-під неї… Машина одразу щезла з виду. Несамовитий вереск бідолахи розчинився у вуличній темряві. Великий пес також пропав з очей. Тієї ночі чоловікові снилося, як люди із псами постійно потрапляли під машини. Потім залишалися лежати на асфальті спотворені до невпізнання так, що заледве чимось відрізнялися одне від одного. Автівки ж і далі байдуже влаштовували свої жахливі перегони. Проснувшись, чоловік вирішив збиратися в дорогу, виїхав через три дні.