Більґе Карасу - Сад спочилих котів

У кінці пляжу якась жаба, сидячи в намулі, на дні пересохлого потічка, злякано квакнула, немов у передчутті небезпеки. Кинулася на купу ріні, що нагромадилася між морем та потічком. Передумала — застрибала вгору по руслу. Туди, де ще могла знайти залишки зеленої-зеленої води…

Парубки спостерігали за людьми на березі. Дув бриз, такий легкий, що не вивітрив би з моря солі, хіба що набивав відпочивальникам у перголі пісок та пилюку у вуха, ніздрі та рот, до пупа… Діти топталися то в солі, то в піску. Сіль тепер повністю покривала лиш їх, тих, що в морі… У них була вода, у них був тихий бриз, який уряди-годи лоскотав воду, морщив її. Тільки сонце наразі залишилося в тих, хто на суходолі. Парубки сміялися — хай як, а ми не без вогню у серці. Тепер вони міркували, що цим можна скористатися як перевагою над однаковим складом крові та морської води. Температура їхнього тіла досі не мала б знизитися. А втім залишався колір у відкритому морі… Звести червоний колір вогню до зеленого — оливки, листка, водорості, перцю… Наприклад, пекучий перець був зелений. «Ну от! — міркували вони. — Мабуть, ми вийшли на правильну стежку!» Звести. Потрібно було звести до зеленого. Перевірити на досліді.

Ящірка важко дихала на розпеченому камені позаду пляжу, здригнулася від шереху в чагарях, метнулася, мов блискавка… Відтак завмерла. Забилася під камінь. У прохолодному затінку вона своїм сірим, ледь зеленуватим кольором зливалася з піском. Кущі розсунулися, з них виліз якийсь сонний кіт, обнюхав камінь, щось пошукав, нічого не знайшовши, байдужо пішов.

«Я торкаюся дна», — сказав високий на зріст. «А я вже стаю на коліна», — відповів йому спереду той, що був середнього зросту. Тепер їхні голови завмерли над водою. «Годі! Ми вирішили вилазити на берег», — промовив високий на зріст. «Еге», — відповів той, що середнього. Високий його передражнив: «Ге-є-ге-є!» Вони засміялися. То були схвальні вигуки в мові якоїсь дуже далекої країни. Парубки знали про це з фільмів. «Так швидко не вилазять, — сказав високий. — Ми випірнули і впевнені, що не задихнемося, але наші вороги ще не знають… Вони є чи немає?! Якщо є, то хто?!.» Друзі ледь стримували сміх. «Рачкуймо вперед, залишаючись у воді, — підхопив цю забаву середній на зріст. — Коли буде геть мілко, поповземо на животі, підводимося біля самого берега, ге-є-є?» «Ге-є!» — дав згоду той, що вищий. Але більше вони не сміялися; вирішивши поволі вибиратися з далекого моря на берег, хлопці тепер перевтілилися у ногатих, рукатих водяних істот з не менш далеких епох. Лізли вперед. Пластували. Поволі, тихцем. Вони прагнули відчути, пережити на собі всю обережність тих первісних істот, які вибралися на суходіл. Потім їхні спини потроху нагрілися на сонці, почали засмагати, колючий пісок шкрябав груди, галька совалася під пузом; нарешті руки боязко потяглися до сирого, проте не покритого водою піску. І середній, і високий на зріст побачили, як чотири передні кінцівки, до яких вони давно звикли, одна за одною встрягли в пісок. На місцях, котрі вкрив пісок, пальцях та п’ятах виблискувала мокра луска сірого, із ледь зеленуватим відтінком, кольору. Вони боязко роздули животи. Підвели голови. Поволечки важко покрутилися в різні боки. Їхні велетенські кольорові плями видавали на піску різкі, пронизливі звуки. Неквапом обернувшись один до одного, вони угледіли гігантські яблука своїх застиглих, потьмянілих та голих із потрісканими обідками очей. Виповзли на суходіл. Коли вищий із них плазував біля уламка якоїсь дошки, цвях, що стирчав у ній, залишив йому довгий білуватий слід на здухвині. Щойно та білувата лінія порожевіла, і з неї потекло цівкою кілька крапель крові, той, що середній на зріст, націливши очі на сусіда, вже зібрався сказати: «Поглянь! Наша кров досі червона!» Натомість високий хотів вигукнути: «Ой! Боляче!» Обидва зустрілися очима. Нерухомо обмінювалися поглядом, довго-довго. З розтуленими ротами. З яких не пролунало жодного слова, навіть буркоту. Не могло пролунати.

1969

«Зелені», здобуваючи перемогу в грі, залишалися на родючих, найбагатших на воду землях, упродовж десятиріччя мешкали у власному домі, в палаці. Якщо ж перемагали «Фіолетові», то на десять років переселялися в ліси, де їхнє життя забезпечували містяни.

Через деякий час усі асимілювалися. Гру проводили тільки на спомин про ті події. Хтозна скільки з десяти гравців команди «Фіолетових», які обиралися серед мешканців міста, були нащадками лісовиків?