Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Це все було в нових володіннях нового деребея.

Але цього разу той знайшов спосіб, як уникнути поразки. Йому вдалося з ними домовитися. Так зародилася гра.

Сповістивши про початок гри, мер сидів на своєму місці. Однак перед першим ходом потрібно було, щоб тінь від палацу накрила великий вишуканий водограй. Ми чекали. Він стояв за зеленими пішаками навпроти, вирізняючись високим зростом. Відтепер світло-русе волосся виблискувало на полудневому сонці. Чоловік дивився на мене. Він — ферзь, а я всього-на-всього — дрібний пішак

окрім того, ми, «Фіолетові», граємо під орудою мера. Той вирішуватиме за нас кожен хід; щоразу чуючи його крик, ми виконуватимемо наказ. Натомість над «Зеленими» немає розпорядників. Вони незалежні. Самі гуртом вирішуватимуть, чим та куди якнайкраще походити. Всі вони — чужоземці.

У команді «Фіолетових» — десять тутешніх містян; шість гравців обрані з-поміж чужоземців, щоб символізували провінційних мешканців, але й вони підпорядковані мерові… як, як я міг узятися за це?

На початку було значно важче походити без керівника. Тільки ж я був усього-на-всього дрібненьким, підневільним пішачком.

Тінь накрила фонтан. Мер із першого ж ходу посунув уперед мене.

Діти гралися біля води, де пісок в’язкий, мов глина. Теплі м’якенькі хвилі плинули одна за одною, ніби перестрибуючи через спину якоїсь кудлатої тварини, сягали дітлахам до ніг та рук, затим щезали у піску. Сирий пісок прилипав до дитячих сідниць, залишаючи на них два кружки. Малеча досі не визначилася, що робитиме. Ліпила кульки, переносила свої «вироби» трохи вбік, руйнувала їх і знову ліпила. Діти, сидячи навпочіпки, вигрібали ями, збоку скидали докупи та припліскували виритий пісок. Потім ховали в ями знайдені недокурки, скалки, грубу рінь, й заледве присипавши їх, одразу вигрібали. Малеча сильно не галасувала. Все її забавляло. Вряди-годи вона не могла поділити чи то камінець, чи зламану гілку або дошку, яку обтесало море, та вже збиралася пересваритися, але тоді швиденько закопувала знахідку, яка спонукала до непорозумінь, десь подалі в сирий пісок. На пляжі-бо вистачало й гальки, і вишмольганих морем дощок. Тільки раз малечу трохи розбурхав якийсь конверт — легіт приволік його прямісінько їй під ноги. На ньому сяяла ціленька, навіть не зім’ята, барвиста марка. Котромусь із дітлахів удалося відклеїти її, нітрохи не пошкодивши; решта тільки витріщила очі, роззявивши рота. Хлопчисько миттю приліпив марку до грудей; дитячі руки потяглися до них, але застигли в повітрі — той загрозливо здійняв кулаки. Потім марка, як і все, потрапила до однієї зі схованок у ямах. Діти тихо гралися й далі.

Позаду, далеко позаду в чагарях маленька ящірка злякалася тиші й, ледь чутно зашарудівши, кудись шмигнула, зникла.

Жінки розмістилися неподалік у перголі. Балакали, лежали, дрімали, підводилися та знову балакали. На протилежному краї альтанки, навскоси від них, сиділи два хлопці. Їхня південна шкіра давно вкрилася тривкою засмагою. Вони забігали в море, аби трохи освіжитися, і тут же поверталися в перголу. Хлопці вчилися; мабуть, готувалися до іспитів. Уряди-годи вони підвищували голос, і над піском, у повітрі, яке аж тремтіло, — це було видно навіть внизу альтанки — наліво й направо розліталися наукові терміни, вагомі книжні вислови.

із чагарників укінці пляжу вишмигнула ящірка, видряпалася на чималий камінь. Здіймала й опускала живота, поглинала сонячне жарке тепло.

Парубки купалися. Плавали, щомиті, наче вперше, дивуючись морю, хоча вже знали всі його зелені відтінки: то темні, мов у пуголовків, то мінливі, ніби пір’я павича, то наче в медузи чи хрумкої сливи. Вони залізли у воду не лише щоб освіжитися, та й насправді не для того, щоб поплавати. Молодики хотіли побути в морі, спізнати щастя досконалості від напівсвободи тіла, рук та ніг у воді, поринути в її еластичність, відчути, як морська сіль розчиняється в крові… Це питання солоної води схвилювало їх обох. У пам'яті ліниво ворушилися гарно впорядковані приклади схожості крові з морською водою, прочитані кілька років тому під заголовком штибу: «Хочете вірте, хочете — ні». Та вони зупинялися не на складних термінах, питаннях солі, води чи середовища, а щойно доходили до порівнянь кольору, рідкого стану й температури — ці тотожності викликали сміх… Гаразд, ми зменшили температуру, — глузували вони, — гаразд, підвищимо розрідження крові, хай вона більше не згортається й не обсипається, мов порох, не зішкрябується, коли запечеться. Певна річ, ми не знайдемо способу змінити колір… Реготали вони із цієї схожості. Е ні, е ні, — кепкували парубки, — якщо добре поміркувати, то зміниться й колір… Вони сміялися, говорили, що до таких дослідів треба не докладати розуму, а навпаки — краще без нього обійтись. Що ж до дійсності, котра, утім, вимагала докладати розуму й для того, аби без нього обійтись, то серед цієї непорушної гладіні, в якій вони плавали, їм у чоло та ніс упиралася поверхня, значно твердіша за воду. Та й колір змінить…