Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Ми, «Фіолетові», були «камінними фігурами»: походивши, завмирали, мов закам'янілі. Я не зводив з нього очей.

Той також думав про мене, я знав це. Окрім мене, він нікого не бачив. «Зелені» безугавно гуртом аналізували ситуацію, вони спілкувалися очима, бровами. Безперестанку ворушилися, розмахували фігурками коней, псів та козуль, які звисали на ланцюжках, крутилися на місці й досягали між собою

однак без жодного слова, лише поглядами

згоди.

Їхні пішаки мали списи, підкови, сокири та аркани. Вони вже добряче розпорошилися по полю.

Я вже кілька разів наражався на небезпеку. З голови не йшли слова портьє: «старайтеся потрапити в полон», проте мене турбувало не це, крім того, я нітрохи не хотів стати бранцем. Моєю метою був він — захопити його. Безперечно, до «Зелених» відбирали наймайстерніших гравців. Команди мера поступово рідшали, і я все дужче втомлювався від непорушності, поки сонце невпинно котилося на захід. Сам не знаю: через скільки ходів той опинився майже позаду мене й цілковито зник з поля зору — мені аж світло померкло довкола.

Мер майстерно обороняв своє місто, його води, палац та будинки. Я ж не міг здійснити жодного з бажань; досі не бачив його.

Сотні очей із рядів навпроти немов утупилися в мене. Хоча я знав, що не потрібен глядачам. Вони спостерігали за грою, давно забувши, що фігури в ній — живі люди. Те саме

забути, що ми люди

очікувалося й від нас. Після цього….

Зненацька два зелених ока зиркнули на мене з-за височенної тополі, яку залишили рости поміж двома рядами веж, напхом напханими глядачами. Він вигулькнув з-за дерева, вийшов на поле, посунув до мене. Худющий, з подряпаними в бійках носом та вухами, безпритульний кіт. Звісно, він зголоднів. Обнюхав мене, потерся об ноги. Дехто з глядачів, помітивши це, порснув сміхом. Проте тиша хутко відновилася. На черзі був наш хід. Мер замислився.

Урешті-решт гукнув мені. Щойно я перемістився, ми знову зустрілися очима. Здається, той уперше всміхався. Я також усміхнувся.

У світі, де кожен,

хтозна, можливо, потрібно всього-на-всього сказати «більшість людей», вибивається із сил, аби одягтися,

у країні, де люди

живуть та працюють, щоб принаймні в зимові місяці, коли холод пройматиме до кісток, було чим прикрити тіло,

якщо й не натягнути з десять шуб,

жив чоловік, який бажав одного — роздягтися. Про нього ця казка.

Роздягнений він прибув у цю країну. Гадаючи: хай як, а на цьому спекотному острові голизною нікого не приголомшиш, і йому не набридатимуть прикрими запитаннями. Щоправда, і до цього острова добиралася зима; з відкритого моря час від часу дули суворі вітри.

Зрештою, за нагальної потреби на плечі неважко було накинути хирку. [17] Xирка (тур.) — напівкаптан, халат із повстини. (Прим. перекладача). Більше він нічого не хотів. Утім, дивина та й годі, чоловікові статки без упину росли.

Хоча він не крав, не влазив у торгівлю, навіть не заощаджував на їжі та паливі на догоду мешканцям верхньої магали.

Сотні років тому, після потужного землетрусу, люди злякалися, що острів затоне, й переселилися нагору; ці мешканці верхньої магали були їхніми потомками та спадкоємцями; увінчані титулом найдавніших родів острова, споконвічних його мешканців, вони поводилися щедріше за решту, пишно накривали столи, дзвеніли капшуками.

Чоловікова хата стояла чи не найближче до шкіл прибережних кварталів. У всіх цих школах він викладав найрізноманітніші предмети. Адже ділитися знаннями, викладати різні предмети, аби не залишилося непереданих знань, також було своєрідним оголенням.

Роздягаючись, людина відчуває власну шкіру; гідність, повагу до своєї сутності. Цього важко позбутися, віддерти від себе та викинути; людина, яка всім серцем полюбила оголеність, на крайньому порозі життя впізнає власну смерть, усвідомлюючи цінність того останнього кроку. Вона прагне здійснити ту справу, яку можна зробити один-єдиний раз, перед людьми, котрі зрозуміють її вагу. Якщо ж ви помилитеся, візьметеся за неї не в тому місці, кажучи, що настав ваш час, то складете печальну казку.

Окрім учителювання, від нього вимагалося й вести ділове листування. Оскільки мав гарний почерк та плавний стиль.

Листування не бракувало. З материка доставлялася і прісна вода, і борошно. Мешканці пагорба та побережжя разом працювали на низовині. Хліб і далі випікали в прибережних печах, потім доставляли нагору. Мешканці верхньої магали вірили, що їхні прадіди виявили неабияку мудрість, звівши свої оселі на пагорбі. На острові запанував майже бездоганний лад. Люди жили, остерігаючись землетрусу, і вважали своїм обов’язком передавати цю боязнь із покоління в покоління. Під час землетрусу розліталися на шматки береги, сипалися прямо в море. Тоді загинула більшість остров’ян, а їхні домівки зсунулися й пішли на дно. Ті, хто вижили, переселилися на гору, затим відновили роботу своїх підприємств — вони вціліли, оскільки їх збудували позаду будинків на узбережжі. Після землетрусу острів’яни дозволяли новим поселенцям будуватися тільки на березі. Лише через багато років нащадкам найдавніших із їхніх родів час від часу давали право перебиратися на пагорб.