Більґе Карасу - Сад спочилих котів

можеш подумати

подумати наважилося б чимало людей, бодай і не мали виразних здогадів…

Або він їхав з глузду, спостерігаючи, як росте родимка, або ж його пригнічувала потреба позбутися й найменших почуттів до єдиної людини, якій міг вилити душу.

Того вечора, коли родимка розрослася до розміру оливки, він, зіщулившись на середині канату, чекав майстра. Той наблизився. Вони вчепилися один в одного. Нині надійшла майстрова черга вдавано послизнутися з канату. Парубок напружився, мов лук. Аби кинутися вслід за майстром та спіймати його. Він не сказав би йому після вистави, що той загаявся зі своїм удаваним падінням, бо не хотів ще раз розлютити старого, який вибухав із найменшого приводу; навіть не дав би йому здогадатися, що зауважив те спізнення; у його душі здіймалася справжня буря: «Хай тільки завтра настане ранок, я щось вигадаю, занедужаю, попрошу майстра не вилазити на канат, переконаю, що й сам якнайкраще порозважаю глядачів, а йому ліпше в цю спеку посидіти в затінку»; та акробат відчував, що майстра не вмовити, і тільки дратувався; однак він не дозволив би йому здогадатися; не мав права дозволити, отож тепер тримався на канаті легко, оскільки мав пристосуватися до кожного поруху майстра; навіть якщо ніхто нічого не зауважить, він насамперед мав продемонструвати самому собі, відтак — учителеві, що вже доріс до навдивовижу майстерного акробата. Якщо його вчитель був справді майстром, його майстром, то мусив, попри все, збагнути це, був зобов’язаний збагнути, зобов’язаний поцілувати його після виступу в чоло та сказати: «Тепер ти майстер». Він мав показати себе цього вечора. Мабуть, учитель випробовував його, гадаючи, що калфа без страху в душі залишиться необізнаним, як і він сам — без цього випробування.

Випробовував, щоб пишатися цією посвятою в майстри після того, як утратив стількох учнів, щоб гордитися, бачачи, як останній із них дожив до цього дня, не зазнавши поразки.

Але хіба він не закладав йому в голову, що навіть чин майстра ще не дає права думати про такі речі? Його майстер ось-ось мав зникнути з очей…

Він чекав. Досі чекав, поки майстер зробить останній крок.

Хоча той уже тримався за кільце на нижньому канаті. Глядачі з усіх сторін збігалися до нього на спортивний майданчик, посипаний дрібним піском. Утім, серед їхнього репету й вереску він так і не розчув майстрового голосу: «Ех, ти, синку, — роззява!» Не міг розчути.

1970

Попервах кочівники мали проникати в ліси на краю тих земель незначними групами. Вони невпинно спускалися на південь зі своїх боліт, холодних гірських пасовиськ, крижаних вершин. Утамовуючи голод, грабували міста, маєтки, базари. На перше око, їхні тварини здавалися такими ж змарнілими, як і вони самі. На півночі їм уже не вистачало ловищ, пасовиськ та простору для життя. Або ж їм набридло вдовольнятися однією кониною та псятиною. Не хотіли вони й у своїх зимових поселеннях утихомирювати голод корінцями, шишками та швидкорослою зеленню.

Кількість кочовиків зростала. Вони облягали на півдні ті землі заможного деребея, налітаючи на них з усіх сторін, грабуючи та спопеляючи. Але якщо для кочовиків це був південь, то для мешканців цього містечка — далека північ.

Лише під час четвертого набігу їм удалося наблизитися до фортеці деребея. На сторожі цих земель у нього стояло чимало воїнів. А розорені селяни стікалися звідусіль під його захист. Деребей бачив, як у нього росте ціле військо з розлюченими очима, готове боронити свій край, утім вичікував.

Поле битви мало бути не надто широким. Тільки тоді ці лісові люди

адже мешканцям тих земель здавалося, що кочовики прийшли з лісів

отримали б гідну відсіч.

Утім не отримали. Хоча й воїни полягли в бою як герої.

Таким чином володар мусив скоритися навалі кочовиків, під якою невпинно гинули його землі, вулиці, будинки та піддані. Урешті-решт він визнав поразку й перебрався на південь.

Через двісті-триста років новий деребей так само зазнав нападу цих головорізів, які знову прийшли з лісів, але вже вели осілий спосіб життя. Зазнав у новому володінні.

Більше вони не зимували в кишлаках, не носили на собі тонни вовни та шкур, засинаючи на спинах у коней; отож і не кочували, як колись, у пошуках питної води. Тепер вони спізнали насолоду від її споглядання, миття та пірнання. І шукали не джерел та струмків, а — фонтанів, лазень, рік і моря.