Більґе Карасу - Сад спочилих котів

У відповідь знову дістав прочухана. Як сказав бувалий акробат, гроші заробляються тільки там, де люди мешкають гуртом. Що ж до місць, де вони так мешкають, то там зазвичай не ростуть верболози та не буває зелених берегів. Якщо і є, то чудово, тільки акробатові, що пізнав себе, просто гріх — нудьгувати за такими місцями, тим паче такому, як він — акробатові, який більшість часу проводить у великому місті. Акробатові потрібно думати про канат, а нудьгу та марева — вирвати із серця.

Раз майстер так казав, він повинен був так зробити, мав би так зробити. І він зробив. Услід за споминами він викинув із душі й нудьгу, і мрії.

Майстер важив усе — так був вихований; він навчав його — робота набувала все більшого значення. Цьому навчив майстер. Тільки праця робила його самим собою, мала робити. Цією прив’язаністю до роботи він завдячував майстрові. Хіба не від нього усе перейняв? Хіба не вчитель замінив йому матір? Та чи навчився він усьому лише від нього?.. Наскільки сам був творцем власної сутності? Та й чи міг бути взагалі? Що йому прищепив майстер, що прищепив він собі сам? Та й що, далебі, означало «прищепити»? Невже він анічогісінько не мав у собі, коли постав перед ним уперше? Невже його цілковито сформував майстер? У такому разі майстер формує кожного, ні, закладає учневі власне формування

У нього все переплуталося в голові. Він, мов провидець, наперед знає відповідь майстра, якщо поставить йому ці запитання. Ні, той не скаже: твій розум цього не осягне. Подумки вчитель говорив: «Не тепер, зараз мій розум цього не осягне — можливо, іншого дня». Однак уголос відповів би інакше, «Не думай про це», — порадив би йому, та й годі. Потім майстер мав додати, що після його смерті, коли й він візьме собі учня та почне виховувати його, тоді зрозуміє й себе, й «мене». Парубок буцімто передчував це, відтепер, немов почув ці слова відтепер. Отож і він мав дорости до майстра, навіть подолати себе. Парубок міг про це поміркувати…. Але близько до голови не брав.

Акробатика вимагає від людини — якщо та не хоче загинути — цілковитої віддачі канатові, кільцям, майстрові, крокам, рукам, очам. Якщо колись він зустріне когось, чиє діло — мислити, а не ходити по канату, тоді поставить йому ці запитання. Гаразд, а чи й та людина змогла б замислитися над питаннями акробата? Це окрема тема…

Ще раніше хлопець зненацька зауважив, що поки глядачі внизу, здіймаючи в рядах справжні хвилі, спостерігали за тим, як він виконує трюки на канаті, його розум уже кілька разів блукав невідомо де, зосереджуючись не на линві, а на бозна чому. Це було недопустимо. Майстер не повинен відчувати такого навіть інтуїтивно. Він пересилив себе та добряче «остудив» голову. Більше хлопець не думав під час роботи. Утім, поки вони мандрували від міста до міста, він у дорозі прикидався, що спить, обдурював навіть майстра, сам же поринав у свіжі поля й верболози запитань.

Перед кожним виступом вони розкидали під дверима будинків кварталу, залишали в кав’ярнях та читальнях написані від руки оголошення. Щовечора, повертаючись додому, майстер акуратно клав одне з них в особливу скриньку. Та якось він сказав парубкові, що доручає цю справу йому, бо той сам уже доріс до справжнього акробата. Хоч як ці слова тішили серце, гімнаст не запишався, натомість вирішив запитати вчителя, чи не зберігає він ці оголошення на згадку. Той розрепетувався на нього й сильно вилаяв, сказавши, що він ні до чого не доріс. Це не «згадка», а єдине, що залишиться в них від канату; їхній спосіб життя, те, як вони живуть, їхня життєва дорога — пряма й розмірена. Хай він добре затямить: з кожним днем, з кожним номером тягар смерті дедалі важчає на їхніх спинах і колись так пригне їх додолу, що вони більше не зможуть підняти цю скриньку; у цих оголошеннях — і ти, і він; хіба, окрім цих папірців, вони ще щось мають, аби показати й собі, й іншим, як жили?

Але того ж вечора хлопець отямився. Не через оголошення, через майстрову лють. Як він досі не здогадався?

Ці періодичні крики, котрі залишалися поза — начебто природною — люттю в їхніх стосунках майстра-учня, були намаганням словесно пригнітити хлопця — і то не так його особистість, як молодість.

Він давно мав би звернути увагу на дивні переміни в цих спалахах гніву.

«Мій майстер постарів. Невже я не можу знайти часу на думки про те, як день у день дедалі вдосконалюю свою майстерність, про те, як інші гімнасти також виростуть, постаріють? Що з того, що я, живучи в нього під боком, не можу спокійно подивитися йому у вічі? — гнівався хлопець на власну короткозорість. — Хоча людина й хоче, аби той, кого любить, дорослішав, одначе не бажає йому старості та смерті. Оскільки я вже себе геть не тямлю, отже, постарів і сам. Щодо нього, то вже хтозна?…» — не наважувався він довести цю думку до кінця. Або ж не міг довести.