Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Почнімо спочатку.

Перед ним — учитель.

Чи не став він учителем і у виборі життєвого шляху?

Перед ним — учитель, який узяв його до себе ще в дитячому віці, виховав, передав своє вміння та зробив одним із найславетніших молодих акробатів. У своїх стосунках вони давно перейшли грань між майстром та учнем. Молодший уважав себе сином старшого; майстер також мав його за сина, відрекомендовував усім, як: «Мій син». Однак, говорячи до нього, пильнував, щоб навіть не назвати на ім’я, адже його «синку» відрізнялося від такого ж звертання будь-якого майстра до будь-якого вихованця. Зрештою, їхні розмови й не починалися зі звертань. Тільки-но хтось із них, забувшись, збирався гукнути другого, і з його уст зривалися перші звуки, йому ставало ніяково; обидва силкувалися заглушити їх, пчихаючи та кашляючи. Вони заводили розмову з місця, на якому обірвали її день або й тиждень тому, чи одразу перестрибували на кінець, давно обговоривши початок. Зведені дугою брови, примружені очі, зімкнуті вуста — міміку вони вважали досконалішою за балачки й обмінювалися скупими порухами обличчя, коли не могли збагнути, про що мова, на чому урвалися їхні інтелектуальні роздуми. З цієї причини приятелям цих акробатів вартувало неймовірних зусиль, аби встежити за такими розмовами — вони сприймали їх як диваків. Натомість майстер з учнем настільки призвичаїлися до своєї мови, що навіть не уявляли: невже у світі знайдуться люди, яким вона видасться незвичною. Вони бралися розмовляти так із кожним, нітрохи не ніяковіючи, зводили догори брови, примружували очі та стискали вуста, і тільки потім, ніби проснувшись, але досі не очунявши, геть розгублені, заледве не обливаючись потом, намагалися пояснити сказане.

Молодший вважав себе сином старшого; вважав, утім, мав майстра не за батька, а радше — за матір. Він прирівнював учителя до рідної неньки, яка привела його на світ, вигодувала своїм молоком, навчила жити. Спочатку, устерігши в душі це чудне почуття, він злякався та засоромився; гадав, що ніколи не видасть майстрові такого гріха. Лише згодом хлопця ще сильніше збентежило те, що не наважується розкрити майстрові, який відає кожну його думку, свого почуття, бодай і негожого. Якось уночі після вистави, коли вони лежали в темряві, він хутко поділився наболілим. Із ліжка навпроти спочатку донісся здавлений сміх. Поки учень усвідомлював, яку помилку скоїв, розповівши таку річ, бодай і майстрові, та готувався загинути під уламками розбитої надії, той уже відверто реготав. Учитель угамував сміх аж на світанку; відтак промовив: «Ти, бігме, поет!»; після чого захропів. Чудна думка розвеселила майстра, однак не сподобалася йому, — це було очевидно. Зібравши докупи останки вцілілих надій, хлопець заледве опанував себе. Більше він цієї теми не зачіпав. Одностайність стала частиною їхньої єдності.

Проте через багато місяців, коли хлопець, начебто ненароком послизнувшись на канаті, летів до кільця внизу, а майстер «рятував» його, ловлячи в повітрі, учителеві руки щось невиразно нагадали йому. Після вистави, і коли забирав у господаря гроші та бажав усім доброї ночі, і коли одягався та повертався разом із майстром додому — хлопця не переставало гризти: на що саме скидалися ті руки. Він не згадав. Наступного вечора, щойно він знову мав «падати» в кільце

У голові все переплуталося. Хлопець знав. Материнство, яке він розгледів у вчителеві, — не породжене його поетичним чи літературним хистом. Він прислухався до хропіння, яке линуло із кімнати дядька по батькові. Малий причаївся перед її зачиненими дверима. Його вже кілька днів туди не впускали. А оскільки не впускали, то ці всі дні він аж до вечора сидів на порозі під хатою, аби не заштовхали на кухню чи у вбиральню — сам він туди не просився. Тепер він стояв усередині, слухав хропіння й легенько штовхав двері. Довкола нікого не було. Цебто ні матері, ні бабці.

Поки він летів до кільця, майстрові руки, що мали вчепитися за пояс, спіймали лише його зап’ястки. Просто кажучи, це були руки його матері. Того вечора, коли вони повернулися додому й роздяглися, майстер висварив хлопця. Він не шпетив його так ще з дитинства, ще з перших років навчання. Той мовчки слухав. Здавалося, учителів прочухан тривав годинами. Урешті-решт майстер запитав хлопця: «Тепер скажи мені: чому так сталося, як ти міг забутися?»

Учень гадав, що слухає його, чи так лише вдавав, тим часом у голові й далі

Він розповів про це майстрові. Так, наче вдруге те все переживав. Починаючи з того, що вчитель, по суті, знав: його тато помер, бабця по татові здитиніла, батьків брат приносив до хати гроші та став у ній господарем і над матір’ю. Як потім вона розповідала, йому тоді минуло трохи більше, ніж два роки. Власне, згадуючи те все, він мов досі бачить себе у дзеркалі одягненим у зелене в червоні квіти ентарі. [15] Ентарі (тур., араб.) — тут: довге вбрання, яке мусульманські чоловіки носять поверх одягу. (Прим. перекладача). Бабця цілими днями не вилазила з чудного крісла, яке й спереду, і з боків трималося на підпорах. Було також іще одне сідало — не схоже на її, ще більше, ще кругліше, ще червоніше; мама щось виливала туди, коли сморід під бабиним кріслом гострішав. Оскільки надворі добряче потепліло, хлопчик уже кілька днів зранку до вечора сидів на порозі. Того ранку мама випхала на поріг і бабцю разом із кріслом. Та постійно куняла. Самої ж мами поруч не було. Вона хутко зібралася та вибігла з дому, сказавши, що скоро повернеться. Малюк же досі навіть не дотягнувся до кулястої, блискучої ручки на дядькових дверях, аби відчинити їх. Утім, притулившись до дверей, він відчув, як ті прочиняються самі; хропіння дедалі дужчало, щільно завішані вікна майже не пропускали в кімнату світла; у нього мов зараз стоїть перед очима, як наближається до дядька, що спить горілиць; мовчки дивиться на нього. Чи то дядько помітив його, чи розтягує губи в посмішці; намагається заговорити, чи йому востаннє зсудомило від болю легені? У тому віці він цього не знав. Зненацька чиясь рука тихо схопила його за зап’ясток, друга — за ентарі, і дитина миттю опинилася за дверима; ті руки були мамині. Щодо чоловіка, який, вочевидь, прийшов із нею, то він тільки похитав головою, коли та забрала хлоп’я. Мама ж, не зронивши й пари з уст, присіла навпочіпки на порозі вбиральні, обхопила голівку малого руками. Переляканий хлопчик затамував дух, потім простягнув руки, торкнувся до маминих колін. Щойно мати відпустила його скроні та взяла в долоні руку, страх минув. На дядьковому обличчі під правою ніздрею — він бачить те, мов наяву, тому і знає, під якою — виступила величезна пляма, яка здавалася йому родимкою. Досі він такого ніколи не бачив.