Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Потім він не міг розгледіти його й поготів. Хлопець збагнув, що осліп. Зупинився. Чи прозрів би він знову, якби повернувся назад і поринув у темряву? Однак на це забракло б сили й серцю, і ногам… Він зголоднів, виснажувала спрага. Рука, яка намагалася намацати стіну, раптом зависла у порожнечі. Стіни не було ні справа, ні зліва. Вітер дув в обличчя. Голова паморочилася від запаху квітів; аж позакладало вуха — так дзижчали комахи. Певна річ, він вибрався з діри, що була лазом. Юнак вийшов на світло.

Він задер голову. Сонце зігрівало обличчя. Далеко внизу морські хвилі шуміли, гупали, мов серце. Нога в щось уперлася. Він помацав рукою. Це мала бути гладка скеля. Хлопець сів. Знову задер голову. Сонячне тепло розливалося від обличчя по всьому єству. Але десь у глибині його душі залишалося місце, холодне, мов лід. Туди не досягало сонячне тепло. Тихе, одиноке місце посеред цього тепла, цього простору без світла.

«Мабуть, небіжчики починають захолодати зсередини», — подумав хлопець. Його вродливе, до болю вродливе юнацьке обличчя так і застигло, звернене до неба, ноги— стулені, розпростерті руки міцно вчепилися в скелю.

1965

У серпні 1969-го Алі Пойразоглу розповів мені таке:

Якось один чоловік піймав у морі рибину й так уподобав її, аж захотів, щоб та назавжди залишилася з ним. Він щодня черпав відрами з моря силу-силенну води та змінював її рибині. Утім, через деякий час йому набридло носити морську воду, і він замінив її на питну з крана. Риба трохи стривожилася, але врешті-решт звикла до прісної води. Хтозна, скільки відтоді минуло часу, але чолов'язі в серце закралася цікавість: якщо риба звикла до прісної води, то, може, призвичаїться й до повітря… (Як на мене, то риба або з'їхала з глузду, або ж занадто любила цього чолов'ягу, що також можна мати за безглуздя. Проте повернімося до байки Алі Пойразоглу). Спочатку рибина задихалася та тріпалася, однак урешті-решт освоїлась і в повітрі. Котрогось дня чоловік вирішив податися до моря. Рибину він узяв із собою. Поклав її на рінь у затінку — сам поліз у воду. Тим часом тудою пробігали діти. Вони помітили рибину. Казна-чому пошкодували її й подумали так: жалко бідолашну — викинулася на берег, повернімо її назад у море. Поки чоловік, мов навіжений, плив на порятунок рибині, та задихнулася у воді.

Щодо цієї теми я засвоїв принцип Леві Стросса; скажу, що, як на мене, розбіжності між цими двома казками значно важливіші за аналогії.

Б.К.

Наша зустріч із мером тривала недовго. Заледве я запитав у молодика, що стояв перед входом до палацу, де кабінет мера, як той взявся провести мене. Ми здолали чималеньку відстань, минаючи залу за залою. Сюди чужоземців не впускали. Я не міг стриматися, щоб не поглянути на стіни, стелі, прикраси та картини довкола. Хлопець не гаявся біля мене, одначе йшов так, ніби час зустрічі перенесено. Він безшумно прочинив двері, перед якими ми зупинилися, шанобливо привітався та вклонився комусь — я не бачив кому — потім, відступивши вбік, пропустив мене в кабінет; вийшов і зачинив двері.

Мер запропонував мені сісти. Подякував, що я прийшов, і почав ромову.

Коли я покинув кабінет, молодик знову стовбичив перед дверима. Ми попростували в іншому напрямку, вийшли через чорний хід у сад. Цей вид анітрохи не схожий на те місце, де я опинився три дні тому.

Гральне поле було значно більших розмірів, натомість мало не клітинки, а — кружальця, хоча й також мармурові, однак не чорні та білі, а фіолетові й зелені; поміж них розташовано жовті. Старанно вимощені круглі камені були настільки точні в діаметрі, що ці підрахунки здавалися непідвладні розуму. Щойно вимиті, вони яскраво виблискували насиченими кольорами. У діаметрі ті кільця мали бути понад метр.

Глядацькі ряди здіймалися вгору навколо грального поля. Там уже сиділи поодинокі глядачі в шапках і паперових ковпаках, тримали в руках газети та книжки. Гра розпочнеться об одинадцятій. Зараз ледь-ледь більше, ніж двадцять по восьмій.

Юнак знову забрав мене в палац, завів у якусь крихітну кімнатку. На камінному помості лежали міндери. [13] Міндер (тур.) — подушка для сидіння. (Прим. перекладача). А на горіховому кріслі п’ятнадцятого сторіччя розкладено моє вбрання.

— Пане, послухайте трішки мене, — попросив молодик. — Я замкну вас тут, сам піду; даруйте, але це правило, якому сотні років. Учасникам гри не дозволено бачитися перед нею один з одним, як і з будь-ким. Я повернуся о десятій годині, тоді ви почнете одягатися.