Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Строгі умови праці унеможливлювали інші дії. За винятком упорядкування робіт, до обов’язків Керівної Ради не належало встановлювати жорсткі правила. Але на ранок дванадцятого дня вона розповсюдила просто приголомшливий циркуляр. На острові заборонялися будь-які статеві стосунки. Певна річ, збільшення населення острова в період кризи було недоречним. Та щонайважливіше, щонайнагальніше — остров’яни, приступаючи до шестигодинної зміни двічі на добу, себто через кожні шість годин, не мали права марнувати свої сили на хіть та сексуальну втому, гаяти години, відведені на відпочинок, та піддаватися розбещенню, яке знецінює високе призначення статевих стосунків.

Реакція на цей припис також була незбагненною. Людям стало дедалі важче зустрічатися у власному домі, своїх кімнатах. Відтепер тільки на немовлят та будильники покладався обов’язок будити поснулих на їхню зміну. Всі остров’яни ходили зморені розділом доби на шестигодинний сон та щоденну рутину й землечерпання.

Завершивши виробництво бульдозерів, вони раптом збагнули, що доцільніше, щоб машини не розкопували береги, а використати їх для того, аби бодай трохи посунути вглибину острова земляні вали, котрі невпинно до цих берегів посувалися. Так і вчинили.

Люди копали й копали, вже навіть не мали часу роззирнутися. Разом з тим, через нагромадження землі довкола себе не могли далеко відійти, і коли закінчувалася їхня зміна, згорнувшись у клубок, ночували десь поблизу робочого місця.

На ранок чотирнадцятого дня один із бульдозерів таки спустився на берег; за його допомогою було знесено перший ряд будинків, котрі здавна стояли вздовж моря.

Цілодобові спостереження — а мешканців постійно переконували, що хтось веде спостереження; ким були ці хтось? Це могли знати тільки члени Керівної Ради, оскільки серед остров’ян не залишилося тих, котрі бачили б, могли побачити когось, окрім землекопів — цілодобові спостереження засвідчували, що ріст острова найбільш помітний перед будинками вздовж берега (цебто вздовж старого берега); так говорили.

Отже, насамперед потрібно було викопувати ґрунт там.

Затріщали будинки, і, щоб та робота не переривалася, повітря аж до пагорба (його контури майже зливалися із земляними валами) розітнув жахливий гуркіт інших двох бульдозерів.

Ближче до вечора ті звуки поступово розвіювалися услід за туманом, і землекопи, раптово закинувши роботу, з останніх сил подерлися на вали довкола. Під сонцем вони угледіли, як бульдозери працюють на всю потужність. Тільки через дві-три години копачі збагнули, що недочувають — ще трохи, й оглухли б. «Це, мабуть, від гуркоту», — сказали вони самі собі та знову взялися до роботи.

А наступного ранку землекопи зауважили, що працюють в цілковитій тиші. Отже, вони стали глухі, мов пні. Вали зростали. Це стало єдиним свідченням того, що всі довкола працюють; роззираючись у різні боки, вони тільки й бачили ці кучугури. Щойно закінчувалася зміна, копачі йшли поїсти перед тим, як укладатися спати чи подивитися (якщо могли дістатися до попередньої ділянки роботи), як рухається решта справ на острові. Кухонні намети встановили на певній віддалі один від одного. Ті, хто працювали далеко від попередньої ділянки, по суті, не бачили нічого, окрім лопати. Зміни вряди-годи й досі могли чергуватися. Проте людям ставало все важче й важче знаходити дорогу серед насипів до кухонних наметів. Харчі також танули на очах, їжа робилася несмачною.

Натомість робочих годин побільшало, зміни чергувалися тільки на папері; відтепер ніхто не мав ні змоги, ні часу з кимось зустрітися поза рамками письмових циркулярів щодо земляних робіт — ті незбагненним чином могли доставлятися до копачів.

Від людей вимагалося працювати ще хутчіше, ще більше. Остров’яни мусили спати на робочому місці, щоб, прокинувшись, миттю братися до праці. Часу на дорогу відтепер не залишилося. Щодо їжі, то її зобов’язані розносити мешканцям малі діти. Такими були останні новини з письмових донесень. По радіо лунали схожі розпорядження, та слухали їх лише самі працівники радіостанції. Адже їхні вуха досі добре чули. Натомість серед решти остров’ян майже не залишилося тих, які не оглухли. Оскільки цього ніхто не знав, по радіо щоденно таки транслювали кілька передач.

На третій день повальної глухоти один із водіїв бульдозера, працюючи там, де найкрутіший схил пагорба збігав до моря, раптом вивалився з кабіни додолу, мов його гахнули по голові. Як з’ясувалося, він помер від серцевого нападу. Бульдозер перекинули сюди разом із бригадою землекопів після того, як знесли будинки вздовж побережжя. Хай там як, а робітники тієї зміни нітрохи не розгубилися, бо заздалегідь отримали циркуляр із вказівками дій у разі чиєїсь смерті. Вони мерщій абияк закопали свого друга в першій-ліпшій кучугурі та негайно повернулися до роботи, посадивши одного з-поміж себе за кермо бульдозера, аби досягти поставленої мети. Землекопи працювали, поки мала дівчинка не принесла їсти. Через неї вони передали вістку про втрату одного з робітників. Під вечір, коли бригада заступала на другу зміну, на місце померлого робітника прибув один з учителів. Цікавість не давала копачам спокою: чи члени Керівної Ради вирішили тепер також працювати на земляних роботах, чи вчителя прислали, бо щось трапилося? Але його нічого не запитували; на запитання бракувало часу.