Олена Печорна - Фортеця для серця

— А я намалював спортивну школу. Я боротися хочу навчитися, щоб як Кличко. Але в нас нема сек… Як же її? Секції! От!

— А я балерину намалювала. Це я. Правда! Показати, як умію?

І задріботіла ніжками на пальчиках, аж банти на голівці захиталися.

— А в тебе що?

— Веселка.

— А чому веселка?

— Щоб жити було весело. А он голуб. Щоб був мир. Мій тато так каже. Він на війні служив, але не розповідає про неї… Тільки про мир.

Леся дивилася на своїх другокласників і мало не плакала. Зворушені журналісти принишкли й нотували в блокноти сенсаційні заголовки, у яких діти мріють про мир, про балет і бокс, про достаток, дім із новим дахом, здорову сестричку й лагідні мамині руки.

— Правильні у вас дітки… і мрії правильні. Я був переконаний, що намалюють телефони, планшети, комп’ютери… Ну, ролики там чи велосипеди…

— Але нам сказали намалювати найголовніші бажання. Щоб ви здійснити могли, — пояснило вже знайоме кирпате хлоп’я.

Олексій кивнув і плеснув по плечі нового друзяку:

— Я постараюся, Володимире. Справді постараюся.

Озирнувся до Лесі й застиг. Її зволожені очі скидалися на вологі дитячі малюнки, такі ж самі щирі й беззахисні.

— Спасибі вам! Справді. За їхні мрії.

— А ви на мій малюнок не подивилися!

Ображене дівча хотіло ось-ось розплакатися на всю школу. Аж Вовчик підскочив і штурхонув у бік гостя:

— Дивіться негайно, бо всім капець буде!

— Що ж ти намалювала?

Дівчинка шморгнула носом, утерлася рукавом білої блузи й пропищала:

— Це фарби, пензлики й альбоми. Щоб ми ма-лю-ва-ли!

Чоловік розсміявся, безтурботно, як колись, дуже-дуже давно. Підхопив малу на руки й запевнив:

— Принаймні це бажання я точно зможу здійснити. Зуба даю!

— Свого?

Клас вибухнув реготом. Сміялися діти й дорослі, навіть малюнки на партах підморгували веселково. І начальство за дверима всміхалося. Ну чисто тобі ідилія! Шкода лише, що ідилії довго не тривають.

— Депутат?!! — Вічині очі кумедно лізли на лоба.

Леся зашарілася.

— Ні, він балотується в депутати.

— Поцілував? — подруга всміхалася, немов у кишені лежав виграшний лотерейний квиток.

— Та ну тебе! У них, знаєш, робота така. Цілувати час від часу простих смертних.

— Ой не кажи!.. А чого він на урок поперся?

— Клепка запала! Трапляється й таке.

— Ну-ну, — у Вічиному голосі тріпотіли крильцями десятки райських птахів.

— Годі тобі!

— А я що? Я нічого.

З першого вересня минуло три тижні. На гілках яблуньки за вікном побільшало жовтих листочків. Ішли уроки. Учні намалювали десятки нових малюнків, і навіть остання парта встигла призабути, як за нею, скарлючившись, сидів живий-живісінький кандидат у депутати. У телепрограмі показали зняті сюжети, газети вийшли зі сльозливими заголовками, малюнки висохли, а Валентина Йосипівна терміново відвезла їх у район, щоб припадали порохом у кабінетах чиновників.

Сьогодні молода вчителька рахувала, скільки ж золота на яблуневих гілках. Це був такий собі ритуал. А може, персональний осінній календар?

— Як тихо!.. — дівчина прислухáлася до школи, як до живої істоти.

Дрімає. Авжеж. Порожні кабінети ховають у зошитах двійки та дванадцятки. Квіти на підвіконнях кивають голівками вечірньому сонцю. Виблискують пусткою дошки, хоч, певно, на деяких учителі встигли написати завтрашнє число. Пізно. Леся рідко коли бачить школу такою, але сьогодні дівчина затрималася, бо мусила вдовольнити нову забаганку Валентини Йосипівни — зробити велетенську, на всю стіну газету про новий навчальний рік, точніше, про плани на новий навчальний рік. А планувати директор уміла.

До уваги юних природознавців, математиків, фізиків, майбутніх юристів, акторів, поетів, спортсменів, художників… Клуби, секції, групи інтересів… Більшість їх існувала лише на папері, але… Треба!.. Треба!.. Треба!.. Леся зітхнула й знову взялася виводити лінії, домальовуючи до кожного інформаційного блоку емблему, сюжетик, картинку… Дітям таке подобалося. Дехто півдня простоював біля такого імпровізованого «обличчя» школи. Власне, чому б не намалювати вигаданого світу? Можливо, тоді плани стануть реальністю?

Хоч… поки що реальністю були кілька вечорів у школі. Дівчина лишалася після уроків уже цілий тиждень. Добиралася додому рейсовим автобусом тільки пізнього вечора, а вчора взагалі йшла пішки, бо транспорт поламався в дорозі. Що ж удієш? З понеділка газета має висіти, бо, як-не-як, на неї чекає районне начальство, а його треба вразити. Леся аж скривилася, згадуючи директрисине голосіння: «Йой-йой-йой! Що його таке вигадати? Як його намалювати?» От Леся й малює… слухаючи тишу й рахуючи жовті листочки на гілках яблуні-подружки.