Олена Печорна - Фортеця для серця

— Дітки, ви, певно, помітили, що сьогодні в нас гостює особлива людина.

Учні як один повернули голівки, й Олексієві стало незатишно, ніби під рентгенівське проміння потрапив. Леся повела далі:

— Олексій Михайлович, сподіваємося, здобуде одну дуже високу посаду в країні. Він стане депутатом.

— Депутатом?

— Авжеж. Це люди, здатні міняти наше з вами життя.

— Правда?

— Ще б пак! А щоб він знав, як це зробити, допоможімо йому!

— Як?

— А намалюймо свої мрії! Ви маленькі, але громадяни. Ваші бажання неодмінно треба брати до уваги. Сподіваюся, ви не проти, Олексію Михайловичу?

Її очі… вони дивляться, а здається, ніби розкодовують. Чоловік звик ховати емоції в сейф і думати тільки головою, а тут… Незнайома зеленоока художниця легко відмикає дверцята, вивільняючи щось таке, про що він навіть не здогадувався.

— Звісно, ні. Ба більше, я буду вдячний за підказки, — і не пізнає свого голосу.

Дивується Іванович під вікнами, час від часу позираючи на годинника, бо ж кандидата давно чекають деінде. І зустріч надзвичайно важлива. Де там школі з її днем знань і уроком малювання! Біда! Ти бач, ніби сталеву вдачу має, а відпочити треба. Здає позиції!.. Ой, здає! З графіка вибився. Розслабитися хлопцеві слід, а то вибори ті й душу витрясуть. Поруч гучно впало яблуко й прикотилося по траві аж до ніг. Чолов’яга підняв, обтер широкою долонею й смачно вкусив, відчуваючи, як сік біжить аж за рукав.

— Ти бач, солодке яке! А ніби звичайна яблунька.

Зазирнув у вікно. За партами низько схилилися голівки. Дітки он малюють, аж язички висолопили. Стараються. А на біса це все? Візьмуть до уваги ваші бажання, еге! Пропаща країна! Пропаща! Бо хоч хто до корита допадається, гребе до кишені, немов кілька життів має. Прости Господи! Немов смерті не існує. Нема її. І відповідати не доведеться ніколи. Чи вони про те зовсім не думають? Ще й вихваляються: мовляв, я ось і те, і те!.. Засранці! Чолов’яга аж сплюнув і пішов до машини. Там чекатиме. І що це на начальника найшло, спитати б?

Олексій крутив те запитання в голові, хоч відповідь йому не була потрібна… Принаймні тепер. Коли так добре йому… Сидіти, такому височенному, за партою, аж ноги посудомило, відкласти всі телефони, які вже аж горіли від пропущених дзвінків, і дивитися… на неї. Леся ходила рядами, зазирала до альбомів, допомагала змішувати фарби. Робила те легко, як метелик у небі. Коли нахилялася, волосся спадало на обличчя, і вона якимось дитячим, беззахисним рухом закладала його за вухо. Дівчина непомітно для себе поринула у свій звичний світ, і їй стало байдуже до камер, до фотоапаратів, до незнайомих очей, до поважного гостя. І все вийшло просто чудово. Учні відчули спокій вчительки й собі ні на кого не зважали, бо малювали щось своє — найголовніше. Урок минув швидко, неначе й не починався. Лише вологі дитячі роботи свідчили, що він таки був.

— Олексію Михайловичу…

Її голос… Вона звертається до нього. Чоловік якось дурнувато всміхається, але вдіяти з тим нічогісінько не може. Ото бовдур! Халепа!

— Так, Лесю… Михайлівно.

— Підійдіть до кожної парти й розпитайте маленьких громадян, що саме вони намалювали. А коли роботи висохнуть… Якщо, звісно, вам буде цікаво, я передам їх у район, а вони — вам.

Він кивав головою й усе всміхався. Може, це судоми? Га? Он і малеча всміхається, тицяє пальчиком кожне у свій малюнок і розповідає.

— Я намалював руки.

— Руки?

— Еге ж. Дивіться, які вони красиві й гладенькі. Я хочу, щоб у моєї мами були такі. А в неї руки порепані… Тріщинки болять. Напевно, їй треба менше працювати…

— Добре, — прошепотів спантеличено. — А ти що намалював?

— Сестричку. Вона особлива… Так мама каже. Але до школи її не беруть. А я мрію, щоб вона ходила зі мною до школи.

— Вона хвора?

— Трошки. У неї ніжки кривенькі. Коли зробимо операцію, вони вирівняються. Але операція дорога.

— Скільки?

— Мама каже, що треба років із десять працювати. Але то довго… А я рівні ніжки намалював уже сьогодні.

Олексій погладив упертого чуба й простяг візитку:

— Ось, нехай мама зателефонує. А в тебе що?

— Корова.

— Хто?

— Така, щоб давала молоко… Цілий басейн! Я, правда, басейнів не бачила справжніх. Наша Милка захворіла й здохла… Ой, померла… А тато з мамою на нову гроші збирають. А зібрати нема з чого… бо молока нема, щоб продати. От я й намалювала… теє… годувальницю. Так бабуся каже.

— Бач, яка ти господарочка! Молодець! А в тебе?

— Новий дім… бо в нашому теперішньому дах тече.