Олена Печорна - Фортеця для серця

— Юначе, а нащо вам квіти забирати, дозвольте поцікавитися?

Хлопчик хитро примружив очі.

— Бо я не для вас ці чорнобривці рвав, до маминого квітника залізши й штани в росі замочивши! Ох і нагоріло мені! — і почухав за вухом, яке, певно, ще пам’ятало мамині пальці.

— А для кого?

Бешкетник усміхнувся й вишкірив дірки від молочних зубів:

— Для Лесі Михайлівни. Та ми всі для неї букети готували, бо скучили… І подарували навіть, а тут ви…

— Вовчику, сонечко, ти б гостя не забалакував, га? Техніку он треба до школи занести, — Валентина Йосипівна проспівала те так ніжно, як змогла.

Проте хлопця чомусь техніка не зацікавила, а от чорнобривці повернути хотілося. А що? Дядечко ніби не свариться. Ану ж віддасть? Олексій Михайлович ледь стримував сміх. Ото оказія! Ще й хлопчина безпосередній такий. Зараз щось як ляпне в камеру.

— Слухай, а покажи-но мені, для кого ти букет нарвав, і ми вдвох подаруємо. Згода?

Журналісти відверто смакували сюжет, аж танцювали подумки. Ото імпровізація! Малий зиркнув одним оком на кандидата, зміркував щось, а потім махнув рукою:

— Ну… нехай удвох! Мені б одному хотілося, та дарма! Он там бачите? У сукні білій? То наша Леся Михайлівна… — хлопчаче обличчя розпливлося в широкій усмішці.

Поважний гість глянув і оцінив красуню. Фотооб’єктиви теж. Вони всі спалахували довкола, що аж в очах іскрилося. Дівчина ледь на ногах трималася, відчуваючи, як спиною повзе холод. Оце він і є. Кінець педагогічній діяльності. І який гучний кінець! Без п’яти хвилин депутат ішов до неї рівними кроками з оберемком ранкових квітів, ще й усміхався природно, ніби все життя тільки те й робив. Вовчик дріботів поруч, ніс відвойовані чорнобривці і зі щастя теж шкірив зубки.

— Шановна Лесю… — чоловік затнувся.

— Михайлівна вона, — підказав метикуватий малий.

— Михайлівно, маю за честь подарувати квіти такій молодій і вже талановитій учительці. І… просто вродливій жінці.

Останні слова вихопилося мимоволі. Він і не стямився навіть. Дивився на дівчину в білій сукні й не міг відірвати від неї очей. Наче приклеїла до себе. Фотографи вдоволено ловили нерухомий об’єкт, відшукуючи найвдаліший ракурс. А Леся так знітилася, що відчувала, як червоніють кінчики вух. Добре, що зачіска їх ховає.

— Спасибі…

Вовчик і собі чорнобривці простяг, ще й цілуватися малому заманулося в щічку. Леся не втрималась і, обійнявши шибеника, засміялася.

— Що ж… Певно, мені варто повторити ритуал. Ти дозволиш, Володимире?

Кирпатий хлопчина кивнув гостеві: мовляв, як святкувати, то з музикою. Леся інстинктивно ступила півкроку назад, проте це її не врятувало від поцілунку кандидата в народні депутати. Легкий дотик вуст. Аромат дорогих парфумів. Чоловік вищий на дві голови, тому нахиляється до неї, зазираючи в очі, і випростується, не відводячи погляду. Дивно. Олексій думає те саме. Якщо взагалі думає. Йому просто хочеться дивитися на неї. Але довкола люди. Багато людей. Тоді чому здається, що вони наодинці?

І він говорить перше, що спадає на думку, не звертаючи на камери аніякісінької уваги:

— Лесю, дозвольте висловити одне скромне бажання.

Леся озирнулася, шукаючи підтримки, і збагнула, що начальство ладне її у вогнищі інквізиції спалити, аби гість задоволений лишився.

— Яке?

— Дозвольте мені відвідати ваш урок… Я так давно не був на уроках.

— Тю! Та ви ж дорослий! — то була остання репліка малого, бо його швиденько повернули до класного колективу й заледве не проковтнули дорогою.

— Будь ласка… Тільки я малювання викладаю, його першим уроком не ставлять у розкладі.

— Нічого-нічого. Хіба це проблема, Лесю Михайлівно? Ми швиденько змінимо. Олексію Михайловичу, будь ласка, проходьте. Осюди. Обережніше. Кабінет малювання тут… на першому поверсі. Ось він. Леся Михайлівна — учителька молода, але дітки її… поважають, — директриса мало з блузки не вистрибувала, руками махала, немов військовий літак.

— Як гарно!..

Гість і справді був вражений. Леся розвісила найвдаліші дитячі роботи на всіх стінах, зовсім не лишивши вільного місця, і кабінет став схожий на дитяче сновидіння.

— Казково!

— Вона в нас така! А дітки які талановиті! Дуже здібні учні! Стараємося, виховуємо, працюємо.

— Спасибі. Можна, я за останню парту сяду?

— Звісно!.. Чого стоїте? Стільці для гостей! Лесю Михайлівно, без фокусів… — останні слова прошипіла ледь чутно.

Леся стояла біля дошки, дивилась, як усідаються гості й учні, слухала дзвіночки їхніх голосів і думала, що ж сказати. Очевидно, звичайний урок за таких обставин може бути останнім у її практиці. А незвичайний? Ет, що буде, те й буде!