Олена Печорна - Фортеця для серця

— Вигадує щось.

— Ворожить.

Спершу криві слова не справляли аніякісінького враження. Колеги уникали пліток, чемно всміхаючись. Та коли Валентина Йосипівна всілася в крісло директора школи, ситуація змінилася. До речі, яким місцем учителька з великої літери досягла кар’єрного росту, здогадувалися всі. Адже кандидатур на посаду було чимало: і досвідчених, і тямущих, і доброзвичайних, і креативних. Обрали її. І хоч кусайте! А не вкусите, бо полюбовниця Панського. Підлізла, заповзла, пригрілася. Словом, зметикувала жіночка, що місце вакантне, а в районі верховодить дідок… Хай! Але ж колись був чоловіком. Треба б нагадати йому про те. Дідки вміють бути вдячними за повернення в молодість: певно, гадають, що платять за час. А володарі часу — володарі життя. Тіштесь теперечки новим керівництвом.

І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.

— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.

— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.

— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.

— Маю законне право.

— Законне? Мо’, ще й відьмацькі замови згадаєш?

Леся чула, як гупотіло в скронях. Хотілося смачно плюнути простісінько в розмальоване лице. Однак вона розсміялася.

— Смішно? Чого смієшся?

— Думаю, чи будуть вам личити бородавки на носі…

Директриса мимоволі витріщилася в люстерко, що висіло на стіні, але, не помітивши ніяких змін, полегшено кинула:

— Їдь уже!.. Аби з очей! До того ж нам дипломовані спеціалісти потрібні, а не всяка… шушваль.

Леся поїхала на сесію, відчуваючи що тікає сходами. Усе біжить, біжить, біжить і ніяк не збагне, угору вони ведуть чи вниз. І чи є там, де вона опиниться, двері, щоб можна було вийти?.. Чи зайти?..

«Усі дахи кінчаються небом. З них легко падати, але іноді можна й злетіти вгору … »

Леся поспішала на свято першого дзвоника. Вибігаючи з будинку, перечитала повідомлення й усміхнулася. Просто сьогодні був такий день. Якщо доведеться падати з даху, то вона розпростає крила й злетить увись, схожа на білу й легку хмаринку. Її переповнюють радість, надія і ще щось. Аж коліна тремтять… Чи, може, то зависокі підбори? Це Віка винна. Збирала сьогодні подругу до школи, неначе на перше побачення. Змусила мало не силоміць купити нову сукню, ще й оцю білу. Зовсім непрактичну… Підперезала зеленим паском. Нагледіла для подруги новесенькі черевички за півціни: акція, здається, ще й Лесин розмір і колір… Колір квітучої трави. Який вигляд має трава, коли цвіте, Леся лише здогадувалася, але придбати взуття була змушена, бо Віка бурчала б ще місяць. Вона те вміє. От і останні півгодини бубоніла про зачіску, аж поки Леся таки розпустила волосся й сприснула лаком. І нафарбувалася. Добре, що до макіяжу не було жодної претензії.

— Красуня, — прошепотіла услід бабця, милуючись онукою.

Такої ж думки були учні. Дітлашня оточила Лесю тісним колом і не випускала з нього, убравши в один велетенський оберемок квітів.

— Лесю Михайлівно, це вам!..

— І це!..

— А в нас сьогодні буде малювання?!

— А завтра?!

— Ми скучили!

— Дуже-дуже!

— Що це за збіговисько? Ану, шикуйсь по класах! Хутко! — бризкала жовчю директриса, ще й такою, що сама нею могла отруїтися. — Дівчино, розпещувати учнів не раджу. Категорично! Щоб більше такого я не бачила!

Леся здивовано кліпала з-за квітів. Чого саме не бачила? Букетів, усмішок, вітань? Але ж на те й перше вересня!

— Не дай їм вилізти тобі на голову! Зрештою, подружка ти їм чи вчителька?..

— Друг.

Щоб не чути нотацій, пішла до кабінету. Розставила квіти в кілька ваз, а ще привіталася з яблунькою. Згадала, якою рожевою та була навесні, а тепер осінь малювала жовту сивину серед зеленого листу. Усміхнулася. Це ж лише перші цілунки… золото буде потім. Раптом двері розчинилися — і до кабінету вдерлася щонайменше хвиля цунамі: