Олена Печорна - Фортеця для серця

— До нас їде кандидат у депутати! Усі на майданчик! Швидко!

— Але щойно дзвоник на урок продзвенів!

— Нічого не знаю! Починаємо свято спочатку! Квіти дітям роздай і попередь, щоб дарували букети дядечкові… у костюмі. Буде телебачення районне, а може, і з області. Хутко!.. Ну ж бо, ворушися!

Леся йшла назад із відчуттям, ніби знімається в комедії… Чи трагедії. Хоч, певно, то був мішаний жанр. Ба навіть трохи фантастичний. А що? Бац — і вже в минулому. А що повторно для кількох сотень дітей, то нікого не хвилює. Хвилює вдала картинка. От тільки для кого, спитати б? Може, ще й планету зупинити накажете?

— Ну, і довго ми тут стовбичити будемо?

— Олексію Михайловичу, ми швидко… Це щось із мотором.

Високий чоловік роздратовано плюнув у придорожню куряву, відчуваючи, що от-от вибухне. Як же йому остогидли оці поїздки! Глушина! Хоч вовком вий чи голяка полями бігай! Скрізь самі будяки, ніякої цивілізації. Дороги?!.. Он!.. Курява, а не дороги! Вибоїна на вибоїні! Це ж і дощу не було, а якби залило все, то плавав би його «Порш», як кораблик у морських хвилях…

— От халепа!.. Скоро?

Водій — лисуватий дядечко — щось хаотично підкручував і шепотів молитву. Пронесе чи ні? А як звільнять? Ой, звільнять! Ця молодь нарвана може! Ще й пожити не встигли, а вже світ у кулак затисли. Що їм до хлопа? Начхати! І на його кредити теж! І тут машина чмихнула й загула. Слава тобі, залізний друзяко, хоч ти зглянувся!

— Усе готово!

— Чую. Швидше! Голова пухне. А ще отих курдупликів пережити треба. З подарунками все о’кей?

— Усе. Три комп’ютери. Нові. Запаковані. Усе як годиться. На складі зі знижкою віддали, бо залежаний товар.

— Нічого! Селу підійде! Ще й дякувати будуть! От побачиш! Вони дякують, мало навколішки не падають, аж гидко!..

— Бо й того не бачать… Скільки там того бюджету? До такого низу згори доходить сама дірка з бублика.

— А ти побалакай-побалакай мені, Івановичу! Мо’, тебе в депутати, га?

Чолов’яга обтер намистини поту з чола й аж закашлявся:

— Це, Олексію Михайловичу, пропозиція не на ту адресу. Куди нам, хробакам, лізти? Не дадуть! Та й не витримаю я в тому болоті, прости Господи!

Молодик криво посміхнувся:

— Отож! Жартуєш, а мені вже отими селянками смердить аж у Києві! І п’яничками!.. Не витримую. Усміхатися треба, а на зубах оскома. Голі й босі, за руки хапають, про свій дріб’язок торочать… Що в них за проблеми такі? От скажи? Усе руйнується, на голову сиплеться, а вони сидять… у лайні по шию!

— Жити ж треба!

— Еге. Яке то, у біса, життя?

— Приїхали!

До автомобіля вже бігла захекана Валентина Йосипівна, хаотично підправляючи зачіску.

— Ласкаво просимо!.. А де ж наше районне начальство? Що ж це!.. Ви самі, Олексію Михайловичу? А помічники де?

Молодик виліз із машини, на ходу чіпляючи професійну усмішку.

— А я не попередив нікого. Уже в дорозі зателефонував — обіцяли, що все організують. Закортіло дітлашню привітати.

Жінка зацокотіла:

— Та ми ж завжди раді! Ми завжди готові приймати таких гостей… почесних!.. З району зателефонували… Хвилюються. А я кажу, що дарма. Такий чоловік, як Олексій Михайлович, до нас хоч і серед ночі приїхати може… Ось!.. Дітки вже чекають… Привітайтеся з нашим гостем, дітки.

— Добрий день!!!

— Добрий!

І тут до подвір’я школи під’їхало кілька машин, з них, немов на команду, вистрибнули люди й заметушилися довкола зграйкою. Камери… фотооб’єктиви… Звичний сценарій, відшліфований до дрібниць. Сотні очей ловили кожен рух гостя, кожне слово нотували, наче то була істина в останній інстанції, а без п’яти хвилин депутат грав свою роль, як по нотах: усміхнувся, привітався, розповів, як тут їм усім живеться кепсько, а він, коли до Верховної Ради пройде, як маг-чарівник, одним заклином змінить усе докорінно. Навіть не сумнівайтеся! І матиме сільська молодь манну небесну. От тільки, шановні татусі й матусі, проголосуйте за Олексія Михайловича Вовка. А ви, дітки, учіться старанно. Бо знання — то сила. Він знає. Ось і подарунок приготував — найновішу комп’ютерну техніку. Шквал оплесків, аж вуха закладає. Слова вдячності і, звісно ж, квіти. Букет за букетом. Оператори аж зі шкіри пнуться, щоб упіймати вдалий кадр. Картинка ж!

І раптом хлопченя, таке руде й веснянкувате, букета простягло, носа наморщило й шепоче до дядечка чемненько:

— А ви, коли сфоткаєтеся, можете назад квіти віддати?

Валентина Йосипівна мало не вдавилася, а голова райдержадміністрації відчув, як перед очима підозріло закружляли дивні мухи. Оце ще беркицьнути перед камерами бракувало! Причинець дійства кліпнув раз, другий, а камери працюють, люди з роззявленими ротами стоять, треба якось виплутуватися, бо що з дитини візьмеш?