Олена Печорна - Фортеця для серця

— Спасибі!

— А що це?

Петрович хитнувся на одній нозі, глипнув на Лесю, як на дитину недосвідчену, і гикнув:

— Таж фарби!.. Теє, кисточки!.. Ой, пензлі!.. Теперечки всю школу розмалюєш! От… Як вас по батькові? Звиняйте, що не знаю.

— Михайлович.

— Михайловичу, бачили б ви, як вона малює! Я старий пеньок, а плачу, коли дивлюся. Еге!

— Петровичу!..

— Утяв. Уже йду. Теє, Михайловичу, Леська в нас дівка скромна. Ти дивися мені. Бо в пику депутатську заїду! Ось!

— Петровичу!..

— Усе, Лесю!.. Іду вже, йду! Треба ж від гаргари заховатися! Бо як не встигну — гаплик!

І пішов, похитуючись щасливо, бо зробив добру справу — дітлахам фарби доніс. От! А Леся стояла червона до кінчиків вух. Їй було так ніяково, що хотілося бігти світ за очі. Оце осоромилася! Дістане на горіхи і Петрович, і вона! Однією кулею двох зайців!

— Лесю…

— Що?

— Подарунки ви й завтра розпакувати можете, чи не так? Утечімо й ми! Я, здається, здогадуюся, хто сюди от-от навідається.

Леся завмерла.

— Не знаю… Я обіцяла, що вас затримаю.

— Правда? — У карих очах вистрибували бісики.

І що це він увесь час сміється з неї й навіть не приховує цього?

— А ви скажете, що то був мій наказ. Вас куди підвезти? Уже пізно. І, здається, дощ може піти.

— Дощ?

— Велика злива. Зуба даю! У мене брат на дощах знається й мене навчив.

— То ви депутат чи синоптик?

— Ні те, ні те. Швидше, бо не встигнемо, а отої вашої цокотухи я не витримаю. То куди?

— У Бувальці.

— У Бувальці?

— Еге.

— Ти серйозно? — у нього навіть голос змінився. — Невже… там можна жити? Село ж мертве.

Леся оголила зелень очей, як те вміла, і тихо відповіла:

— Не діждете!

У салоні автомобіля дівчині здалося, що вона потрапила в нічний клуб. Стільки вогників — і всі блимають. Крісло… у ньому можна загубитися. Музика лине звідусіль, нею сповнена машина чи ніч. Ой! Похапцем набирає Віку й попереджає, що її підвезуть. Подруга вчиняє справжній допит, поруч тривожно дихає бабця.

— Усе добре! Потім розповім.

Він спостерігає бічним зором і запитує:

— А чому не сказала… сказали, хто підвезе?

Леся знітилася:

— Щоб не хвилювалися.

— А що, кандидати в депутати — упирі?

Леся наморщила чоло й зауважила:

— Гірше!

Він удав, ніби не розчув. Автомобіль котився пустою дорогою, звідусіль за ними бігло поле. Леся дивилася, як з-за важких хмар висуває бік місяць. Повний?.. Напевно. Хмари ховали, яким він був насправді. «Порш» долетів до Бувальців за лічені хвилини. І що ближче було до села, то частіше водій зиркав нишком на свою пасажирку. Один погляд вона таки перехопила й зашарілася.

— Щось не так?

— Нічого.

— Я неправильно на тебе дивлюся?

— Не знаю. Мені… чомусь здається, що ви на когось дуже скидаєтеся. А на кого — не збагну.

Олексій усміхнувся й легенько торкнувся руки.

— Може, на долю?

Леся забрала долоньку.

— У вас обручка.

— А це щось змінює?

Дівчина замовкла. Вона не знала, що відповісти. Правду? Але невже небожителів цікавить чиясь правда, крім власної? І чи справді це все відбувається з нею? Чоловік, який цієї миті сидить поруч і дивиться на неї… Він з іншого світу, з іншого виміру, з іншого простору, з іншої галактики… Хай там як, але суть та сама. Що може бути в них спільного? Хто він, а хто вона? Сільська вчителька малювання, сіра миша, частинка Бувальців, таких крихітних, що їх годі знайти на карті. Паралельні прямі не перетинаються, навіть за умови, коли прагнуть точок дотику. То чому він так дивиться? Цілу вічність дивиться. І тремтить.

— Лесю, я мало що розумію тепер. Просто… відчуваю, і все. З тобою таке траплялося?

— Ні.

— Ти ж доросла дівчина, я дорослий чоловік. Усе просто.

— Не треба.

Він спинив машину. Попереду видніло світло перших хат. Леся сиділа тихенько, він теж. Музика вмовкла. Дощ так і не пішов. Осінь, певно, змогла видертися вище.

— Їдь зі мною? Я не зашкоджу… Правда.

— Ні.

Тиша. Чоловік стримує себе. Леся те відчуває. Бачить, як сіпається жилка на правій скроні. Вгору-вниз.

— Звідки ти така взялася?

— З Бувальців.

— Відьмацьке село.

— Ні. Українське.

— Можна я буду приїздити?

— Навіщо?

— До тебе.

— Не варто.

— А якщо до друга? Знаєш, я маю в житті тільки двох людей, які не бояться казати правду в очі. Брат і мама. Ти третя. Дозволь.

— Заборонити не можу.

— А дозволити?

— Теж.

— Де твій будинок?

— На тому краї.

Чоловік пошепки додав:

— Світу.

Осінь гойдалася на місяці. Місяць був молодий, просто хмари сховали гострі краї. А дощ таки пішов, тільки вже потім, майже перед ранком.