Олена Печорна - Фортеця для серця

«Сьогодні я лежав нерухомо,

а сонце повзло у вікні вічним колом.

Я заплющив очі,

бо знав, що скоро проміння дістанеться ліжка.

Мені не хотілося сонця.

Але воно все одно встромило свої ножі мені в груди.

Хотіло?

Чи … спинитися не могло?..»

— Лесю…

Дівчина підвела очі. Віка носила Богданчика на руках, а він смішно морщив носа.

— Не спить, шибеник?

— Лесю… я не про те.

Дівчина похилила голову.

— Не мовчи. Треба казати, Лесю. Я он мовчала… Хто він?

Тиша.

— Олексій Вовк?

Леся зітхнула. Що ж, навіть у безлюдній пустелі є свідки.

— Він.

— Але… Я тут дещо довідалася. Подруго, він же столична цяця! Бізнес мільйонний має. Чи мільярдний. Порахуєш їхнє, еге ж. Дружина є вродлива, он у газетах сміються обоє. Як голубки, туркочуть. Кажуть, дочка серйозного крутелика. Воно тобі треба, Лесю?

— Ні.

— Тоді… навіщо?

— Він подарунки привіз дітям. А мене підвіз.

Віка вклала малого в дитяче ліжечко-гойдалку, узяла Лесю за руку й вивела в сад, щоб бабця Зоя не чула, бо старенька дрімала з підозріло розплющеним оком.

— Лесю… Хоч мені баків не забивай. Він щось зробив?

— Ні.

— Пропонував?

— Так.

— А ти?

— Я відмовила.

Віка наморщила чоло, зірвала травинку, зіперлася на стовбур яблуньки й щось думала, довго міркувала, а потім постановила:

— Тікати тобі треба!

Леся мало не вдавилася:

— Ти що? Куди?

— Не знаю, Лесю. Світ за очі. Зрозумій, такі не спиняються.

— Як сонце?

Віка здивовано звела брову.

— Ну, і треба йому отака пришелепувата, спитати б? Яке сонце? Лесю, він звик брати від життя все, що хоче. Для них люди — сировина. Подарунки привіз! Доброчинець!.. У ліжко затягти хотів, перепихнутися — і у свою столицю, до дружини законної гайда, а ти тут хоч умри! Чхати хотів! Знаємо ми таких, а цей ще гірший, бо владу має.

— Віко!..

— Що? У мене он крильця обсмалені. Тебе спалити не дам. Чуєш? Тікай! Що, як ми путівку тобі купимо кудись?.. До моря хочеш? Чи в Карпати? З каргою вашою домовимося, не бійся.

— Вікусю, ти Богданчикові краще банана купи. Яке море? Які Карпати? Не сміши! Хробаки в земельці повзати мусять. От і будемо повзати. Нікуди я не поїду. Нема за що, от!

Віка глибоко дихала, проте розуміла, що подруга має рацію. До того ж такий і з-під землі дістане, як схоче.

— Лесю…

— Що?

— А він… подобається тобі?

— Не знаю. У мене відчуття, ніби Олексія заштовхали в чужу шкарлупу, а він так до неї звик, що забув, який є насправді.

— Олексія?

Леся винувато опустила очі.

Те саме робила в понеділок, коли Йосипівна вичитувала, як першокласниці, на килимку. Опускала очі й на вулиці. Здавалося, хіба що лінивий не смакував раптових доброчинних намірів отого мажоритарника Вовка. І всі чомусь неодмінно дивилися на Лесю, ще й так прискіпливо, немов вона мала за собою якийсь смертельний гріх.

«Осінь скоро відлетить.

І кожне деревце у дворі дізнається про зиму.

Але до того воно віритиме,

що літо вічне».

— Лесю, твій кандидат став депутатом. Диви, який щасливий, мало не лусне!

— І чого ти до нього так прискіпалася? Не гірший за решту.

— Угу, онучко. Одним миром мазані, окаянні. Розплодилося їх, як жуків колорадських.

Осінь підслухала й пішла лягати в траву. Певно, шукала місця, з якого можна було злетіти в небо. Чи справді відлетить? Тільки куди? Невже там краще? Іноді Леся намагалась уявити інше життя, у столиці, серед бетонних лісів. Київ здавався казкою, написаною для інших. Велетенський кипучий мурашник, затоплений у вогнях і вічному русі… Невже в ньому колись жила й вона? Крихітна дівчинка, що ховалася від дракона, але, крім нього, завжди скрізь і всюди була мама. Де ж ти тепер? Відлетіла, як осінь? От тільки куди? Леся згадувала про маму не так часто, як у дитинстві, але все одно пам’ятала. Образ жінки з роками розмився, став віддалений. Це наче дивишся крізь товщу рухливої води. Ніби бачиш, а розгледіти не вдається.

Проте Леся мала підказку. Щоразу, коли вона бачила в школі одну дівчинку, мимоволі згадувала маму. Ліля навчалась в одинадцятому класі й була тихіша за найтихіше літо. Однокласники й навіть учителі часом не помічали її. Невидима квітка. Лесі подобалося спостерігати за дівчиною, але тільки-но учениця ловила на собі чийсь погляд, вона одразу ж завмирала й ховалась у вигадану мушлю. Лесі здавалося, що вона насправді бачить панцир, може торкнутися його рукою, бо й сама в такому жила колись. Сирітство. Ось як він зветься.