Олена Печорна - Фортеця для серця

— Та йдіть ви!

— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!

— Комедія!

— Досить базікати!

Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Я малювала.

— Уві сні?

— І ввіч.

— Я зараз приїду.

— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.

— Я приїду іншою машиною.

— А потім?

— Ще однією.

Її голос чи то сміється, чи плаче:

— І надовго їх вистачить?

— На наш вік вистачить.

— Жартуєш?

— Лише дозволь.

Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:

— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.

— Не знаю.

— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!

— Віко…

— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?

Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.

«Кохання —

це коли джміль знаходить невидиму квітку

серед лугу,

де від барв ріже око».

Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.

Коли вперше помітила Ростика, уже й не пригадає. Може, той приходив до кого зі старшокласників за ділом. Власне, хлопця важко було не помітити — надто яскрава особа. Ох і попсував він нерви всьому педагогічному колективу, доки два роки тому вчителі не випхали хлопця в доросле життя й полегшено зітхнули: мовляв, як утне щось серйозніше, то вже не наш, а батьківський головний біль. До речі, батьки були цілком порядні люди, заможні, мали два бутики на базарі й могли дозволити собі придбати майже все, крім синової покори. Таких, як він, називають поганими хлопцями.

Ростик навик курити ще в початкових класах, алкоголь поспитав не набагато пізніше, іноді бавився травичкою, виміг у батьків крутий байк і ганяв Степовим зі швидкістю вітру. Навчанням не журився, хоч був не з дурних. Друзів заводив швидко й так само швидко відкидав зайвих. Ковтав свободу, ловив кайф, жив легко, як вільний птах… До того весняного ранку.

Леся й припустити не могла, нащо Ліля вийшла у двір, ба навіть стояла з однокласницями. Ті ж, помітивши Ростика, дружно оголили зуби, бо нічого більше при дорослих оголити не могли.

— Ото б прокататися!

— Звір, а не мотоцикл!

— Галько, замовкни! Почує.

— І нехай! Я б із таким прокаталася хоч до старої ферми, хоч за ферму.

— Куди?

— А що? Кльовий пацан!

Але пацан і не дивився на дівчат. Якби навіть перечепився об котрусь, то навряд чи завважив би. Хіба вітер помічає колоду посеред поля? Отож! Але того дня Ростикові судилося перечепитися… об сірі очі. Чисті-чисті. Неначе у воду з головою шубовснув і не знав, чи допливе до берега. І де той берег, не бачив.