Олена Печорна - Фортеця для серця

Ліля мала старшу на сім років сестру, яка встигла народити вже третю дитину. Хіба ж тут до пестощів і дівочих секретів? Бракувало часу спитати, як справи, не те що купити нову кофтинку чи джинси. Дівчина вдягалася до школи скромно. Завжди у щось сіре й непомітне… Може, тому їй хотілося розмалювати світ? Наповнити його кольорами і здмухнути з долоньки. Зазвичай одинадцятикласники забували про кабінет малювання, як ото про молочний зуб: мовляв, був колись. Але не Ліля. Тільки тут дівча могло бути собою.

— Лесю Михайлівно…

— Слухаю тебе.

Було помітно, що дівчина вагалася, говорити чи ні. Сиділа навпроти й кліпала довгими-довгими віями. Як метелик крильцями, ворушила.

— Я…

— Що?

— А можна побачити у сні людину, якої не знав?

— Мабуть… А хто тобі наснився?

— Мама.

— Значить, точно можна.

Дівча звело сірі оченята.

— Але… мама померла, народжуючи… мене.

— Ну то й що? Знаєш… — Леся затихла, але за мить таки зважилася розповісти про найпотаємніше. Нікому іншому не сказала б, а цьому дівчаті треба було. — Я не бачила мами… багато років. Так багато, що вони встигли стати моїм життям. Правда. І хоч я вже доросла, проте все одно лишаюся маминою донечкою. Подумки розповідаю мамі все-все, не криючись. Вигадую, щó вона може сказати мені у відповідь. Ти сміятимешся, але інколи мама навіть сварить мене. Справді. Це коли я вже накою таких дурниць!

Обидві всміхнулися.

— І ще… Найголовніше. Тільки ти нікому не кажи, а то мені палату наготують в особливій лікарні. Добре?

Ліля слухняно кивнула.

— Інколи мені здається… Ні, неправильно. Я відчуваю, що мама поруч. Це відбувається найчастіше, коли в моєму житті трапляється щось дуже-дуже важливе. Найважливіше. Знаєш, я навіть озираюся навсібіч, кручуся, біжу кудись, бо твердо впевнена, що от-от мама була зі мною. Будь-чим заприсягтися можу! Мамин запах, усмішка, колір очей, дотик шкіри… Напевно… мами живуть усередині нас, доки живемо ми.

— Дивно.

— Це життя, Лілю. А воно дивовижне!..

Таке дивовижне, що дарує дива, коли їх не чекають, ба навіть про них не просять. Тієї зими Леся попрощалася з учнями на три тижні й поїхала до університету на сесію. Тітка Віра раділа, напуваючи дівчину своїми чаями. Будинок приймав тепло. Тішився, звісно, і Олександр Вадимович, роздивлявся на нові роботи, обережно так, ніби боявся зашкодити.

— Неперевершено, Лесюню!.. Можна оцю зиму залишити? Досконала зима! Здається, що сніжинки от-от злетять із полотна… аж долоні вологі. Їй-богу!

Леся всміхалася. І малювала, а ще багато читала, щоб успішно скласти всі іспити. Але час збіг швидко. Як завжди буває в місті. І ось не стямилася, як проминув останній екзамен, у заліковій книжці стоїть «відмінно», сумка з нехитрими речами на плечі… Може, ще встигне на рейсовий автобус, однак годинник запорядив інакше. Леся йде тихими вуличками околиці й підглядає за зимою. Сніжинки дзвенять у повітрі, злітаючи з неба на землю, туляться до щік, рук, чіпляються до волосся. Дівчина бачить перед очима картину. На ній із неба сиплються крихітні білі дзвіночки. Але дивовижного пейзажу чомусь не помічають люди. Поодинокі перехожі поспішають, щоб якнайшвидше сховатися в теплих домівках. Леся всміхнулася. Нічого. Їй залишиться більше простору для фантазування. Вільного, дикого, необмеженого.

— Я намалюю світло. Багато світла. Щоб його вистачило всім.

Дівчина розкинула руки й малювала ними в повітрі, кружляючи, перестрибуючи замети. Раптом вона послизнулася й покотилася на дорогу, якою мчав автомобіль. Скрегіт гальм і фонтан снігу, що накрив її з голови до ніг. Леся лежить під снігом і чує, як часто-часто б’ється серце. Оце домалювалася.

— Матері твоїй біс!

Дівчина не рухається. І думає. Вона знає цей голос.

— Гей, ти жива?

Чоловічі руки струшують імпровізовану ковдру, перевертають.

— Леся?

Олексій спантеличено морщить чоло, на ньому розбігаються тонкі павутинки. Леся зосереджується чомусь на малюнку зі зморщок. Скільки йому років? Дивується своїм думкам, але поволі підводиться. Він тримає її, ще трохи — і підійме над землею. Колись це вже було… Тільки тоді під ногами плавали озера.

— Ціла?

— Ціла.

— Оце так з’явилася! Куди бігла?

— Малювати світло.

— Дивачка. Сідай у машину. Обережно. Точно ніде не болить?

— Ні, руки-ноги ворушаться.

— І голова на місці… з очиськами. Вони мені й досі сняться. Уявляєш?

Леся промовчала. У салоні машини сніг приречено танув, волосся намокло — і хвилясті пасма лізли в очі. Дівчина заклала їх за вуха, чим так збила водія з пантелику, що бідолашний довго не міг збагнути, куди їхати далі. Час і простір звузилися — лишилася тільки цятка за її лівим вухом.