Олена Печорна - Фортеця для серця

— Вітре, що буде завтра?

Він залоскотав хвилі волосся й запустив у нього зграйки сонячних зайчиків. Вони бавилися, вистрибували й лізли в очі.

— Завтра буде завтра. На все свій час.

А час того дня ішов якось дивно: то летів, то спинявся. Дівчина ніяк не могла зібрати себе докупи. У її голові пролітали десятки думок, немов у дитячому атракціоні: то вгору, то вниз. Коли ж стрілка годинника невпинно наблизилася до потрібної позначки, дівчина вже не знала, куди себе подіти.

Вона має бути сьогодні гарною. Дуже-дуже гарною, бо сьогодні — її день. Пальці тремтіли, коли вдягала сукню. По тілу повзли мурахи, бо застібала змійку. Косметика лягала на шкіру інакше. Волосся не хотіло вкладатися ні в яку зачіску, тому дівчина втомлено лишила його таким, як було, — вільним.

До кімнати зазирнула бабуся й завмерла на порозі з такими очима, що Леся злякалася й чимшвидше підбігла до дзеркала на повен зріст. Навпроти, зі срібного дна, на дівчину дивився хтось інший. Це не могла бути вона. Навіть рудий Мурко схвально нявкнув і почав тертись об ноги.

— Ану, геть! Зараз мені плаття дитині зіпсуєш, — голос бабуні дрижав від вологи.

Коли ж до господи прибігла розпашіла тіточка, то жінки, уже не криючись, заходилися втирати носи.

— Господи!.. Дусю!..

— Зоє!..

І усмішки на заплаканих обличчях.

Леся вдивлялася в зелень власних зіниць і страшенно хотіла саме цієї миті намалювати трав’яний океан, на якому лежить хмара. Біла й легка, вона колишеться врізнобіч, туди-сюди, взад-вперед. Шматочок неба з квітковим осердям. Якщо вітер дмухне сильніше, хмаринка підхопиться, відірветься й розійдеться над водним простором квітковим дощем. Квіти будуть дрібні й велетенські, ніжні-ніжні й пестливо-чарівні. І кожна з них означатиме дівочу мрію. Господи, яка ж вона гарна, виявляється! І ще… вона — викапана мама!

Школа гула й ворушилася, немов шампанське в пляшці. Люди ж скидалися на бульбашки — іскристі, схвильовані, радісні. На свято, як завше, зібралося все Степове разом із прилеглими селами. З Бувальців пустили спеціальний автобус для всіх охочих. Школа була набита людьми, що маківка насінинами. Аякже! Не щодня ж таке буває. Випускний, як-не-як. Схвильовані батьки й гості забили святкову залу вщерть, стояли в проходах, хтось у когось сидів на руках. За дверима ж яскравою зграйкою метеликів пурхали причинці свята. Дівчата вражали кольорами, фасонами, зачісками. Вечірні сукні пурхали від одного дзеркала до другого. Хлопці в новісіньких костюмах тупцювали на місці й без упину жартували, заспокоюючи тим нервову систему.

— Я так хвилююся, — шепотіла Любочка, вдягнута в ефектну темно-синю сукню.

— Ти підборів вищих не знайшла? — підпустила шпильку Віка, схожа нині на шоколадку чи на горнятко кави: такий теплий був відтінок її випускного вбрання.

— Ні… А вищі мене не втримають…

— Тю, Любо. Я жартую. Ти мені краще скажи, як ти на них танцювати всю ніч збираєшся і схід сонця стрічати, га?

— Не знаю…

— Ой, Лесю…

Дівчина зібрала докупи погляди десятків очей. Надто вирізнялася з натовпу проста у своїй розкоші біла сукня. Не було й запаморочливого мурашника на голові — тільки ледь помітний макіяж.

— Нічого собі! — не втримався дотепник Зайченко й уперше за одинадцять років навчання захоплено роззявив рота, побачивши однокласницю.

— Шановні випускники, просимо вишикуватися!

Схвильована молодь забігала, шукаючи свого місця, щоб востаннє пройтися коридорами ще учнями.

А в кінці протилежного коридору готував свій виступ директор. Юрій Петрович, ще молодий, цього дня по-справжньому розквітнув. Ну… як кущ жасмину. У білосніжному костюмі, білих черевиках, білій сорочці з білою краваткою він ходив і всміхався без упину й спочину, показуючи такі самі білі зуби. А все тому, що свято. Свято в повітрі, свято в головах, свято в словах. Сьогодні все інакше. Щемливо й радісно калатає чомусь дзвоник. І хто це наостанці надумав його дати?

Наче вже був, урочисто ж відзначили, ще й районне начальство насунуло, щоб вихвалитися. Як дах полагодити, то дзуськи, а як випускникам напутнє слово сказати й у дзвоника покалатати, то ми перші. Хоч нащо старим дідкам, спитати б, у дзвоника калатати? Для цього ж малеча була. Рюмсала, бідолашна, аж поки таки здогадалися дитині дзвоника віддати і її ж на руках пронести. Аж упріли, зате ж видовище! Політтехнологи кусають лікті в розпуці. Бр-р-р.

— Петровичу, ти чого? — це вже завгосп, червоний, бо вже схвильований, тільки трошки, бо подія ж…