От і нині корови зрання поважно виходять із дворищ, припадають до трави вздовж вулиці й пахнуть хлівом, снами й молоком, що його тільки-но віддали. Поруч іде господар або господиня, занурені в думки про плани на оцей довжелезний день, за який треба встигнути зробити стільки справ, що жодному можновладцеві й не снилося. А справи ті роблять руки.
— Сусідко, як там ваша морква?
— Та пересівала.
— То що, не зійшла?
— Оце після дощу нова вже як щіточка, а перед тим сухо було, тому й загибла.
— А в мене ні! І огірки, і бурячки. Учора стільки сапала, що сьогодні спина не розгинається. А чоловік каже, що так навіть краще.
— Чого краще?
— Бо не дістану до пики. Напилося вчора, корову не загнало. Добре, що Ласуня — розумна тварина. Не то, що він, лобуряка. Нікуди, бідолашна, не пішла. Чекала на мене аж до ночі під двором.
— То Марфа, сусідка, чого не впустила?
— А де ж вона була? Там, де і я, у грядках сиділа.
Тим часом корови збиралися докупи, як чудернацька мозаїка. Сусідська до сусідської. Одні терлися круглими боками, немов віталися після ночі, другі бігли вперед, а деяких доводилося підганяти лозиною. На вигоні череда нарешті з’єдналася в одне ціле, що мукало, жувало, дихало, крутило хвостами й підкидало сонце вище та вище.
— О, автобус зі школяриками поїхав!
— Ой, свого заледве збудила сьогодні. Ганяють допізна, а потім не добудишся. Та й учитися вже не хочуть.
— Нічо, он кінець незабаром. Дзвоник останній, а там і випускний для старшеньких. Цього року Петько, племінник мій, школу закінчує. Ото погуляємо!
— Матвіївно, то й твоя онука вже випускниця?
— Еге.
— Бачиш, ніби вчора крихіткою до нас потрапила, а вже дівка.
Зоя Матвіївна відійшла прогнати Ромашку від рівчака, як за її спиною одразу ж зашепотіли:
— Ага, а хлопця якого собі принадила! Першого в районі! Іч, художниця!
— То кого?
— Кого?
— А що, не чули хіба? Панського!
— Миколу?
— Еге ж.
— Що мамка, що дочка. Але дівчина непогана. Тільки й того, що сиротина, та ще й, теє-то, малює.
— Красиво ж… На дні села малюнки її виставляли, то я півдня простовбичила, як дурна.
— І я. Але що з того малювання?
— Та нічого. Мо’, хіба вчитися куди піде?
— Вчитися? За що?
— І нащо? Заміж он вискочить і всіх дівчат за пояс заткне. Хіба старий Панський не дозволить. Злидні в таких хоромах, що сіль в оці.
У школі між старшокласниками велися такі самі розмови. Лесі іноді здавалося, що чужі слова осідають на спині, як курява, і її потрібно негайно змити, щоб не ходити брудною по самі вуха. Але тоді митися б довелося на кожній перерві. Особливо дівчата перетирали це на зубах, наче й тем інших для розмов не було, дарма що випускний не за горами.
— Панський і Райська? Ота… художниця?
— Кажу ж, так.
— Проводжав?
— І не раз.
— Оце так пак!
— Нічого собі!
— Очманіти можна!
Леся ж мало не плакала, коли б не Віка, яка всім охочим та й тим, хто не бажав особливо, швидко язики припинала. Обрубувала різко, одним махом, тому навіть найцікавіші свашки облишили розпити й душевні розмови. Усе одно нічого не довідаєшся, а пригод на одне місце таки напитаєш собі. Чого доброго, ще Миколі поскаржиться, а він… І знову зітхання, тільки цього разу розпачливі.
— Лесю, а він тебе цілував? — Любочка обернулася на такий велетенський знак питання, що не обійдеш і не сховаєшся.
— Ні.
Тут уже підстрибнула Віка.
— Оце за два тижні жодного разу?
— Ні. — Лесині щоки та вуха палали.
— А він нормальний? Ну… з орієнтацією все гаразд?
Любочка грізно звела брови, немов при ній сказали таку нісенітницю, що аж бридко.
— Віко!
— Та мовчу, мовчу! Що я, дурна? Ясно ж і пню, що нормальний. Просто закоханий, ги-ги-ги.
А Лесі… Лесі здавалося, що вона летить кудись униз. А щоб не впасти на самісіньке дно сорому, хапалася за рятівне:
— Та ну вас! Треба про навчання думати. Професію обирати.
— Я в кулінарне піду. Батько так сказав… А мені страшно, я й так кругла, а то й у двері не влізу, там же все куштувати треба, дегустувати.
— Любочко, не хвилюйся. Те, що ти готуєш, їсти в малих дозах треба, безпечних для життя.
Дівчина супиться знову:
— Ти мені ту яєчню будеш згадувати до кінця днів?
— Та ні! Корисна ж яєчня! З кальцієм! Я тебе як майбутня медична сестра запевняю. Користь абсолютна, головне — не вдавитися.
— Віко, то ти до медичного вступатимеш?
— Угу.
— А я на образотворчий факультет хочу.
— Куди?
— Малювати, — і очі опустила додолу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу