Олена Печорна - Фортеця для серця

— Воно й не дивно. От тільки потім куди? А бабця знає?

— Ні.

— А Микола?

— А він тут до чого?

— Миколо, підійди-но сюди!

— Іду, діду.

— Я оце почув випадково дещо…

Ніна, вловивши інтонацію свекра, навіть забула, що котлети на пательні шкварчать уже хвилин із п’ять, а то й більше. Притихла. Надто добре вона знає, що може значити отой лагідний голосочок. Федір Якович сидів за обіднім столом й постукував пальцями об стільницю, що теж не віщувало нічого доброго.

— Онуче, ти парубок уже дорослий. Не мені тобі про діла молоді казати, але… Ти що, дівки іншої знайти не міг? Нащо тобі оте бидло?

Хлопець стояв, тому здавався тепер ще вищим, ніж був. Широкі плечі загороджували пройму дверей, і мати зовсім не могла бачити його обличчя.

Господи! Що ж це буде зараз? Вона вже давно збагнула, та мовчала, як риба на мілині, хоч довго, надто довго хотілося повітря ротом хапати. Синочку, невже ж іншої не було? Невже не зникла дитяча закоханість? Не зникла. Ба більше, поглинуло хлопця кохання підступне, накрило — не випливеш. Проте минув тиждень, другий, і мамине серце відтануло. Бо що з ним удієш? Зате таким щасливим його й не бачила досі. Здавалося, що юнак світиться. Міг просто підбігти, обійняти й засміятися. Розпитував про якісь подарунки, їздив до міста по квіти. Якби міг, до ніг дівчини світ поклав би, що килим заморський, аби м’якенько ніжкам було. То жінка й змирилася. А що? Хоч як тікай від долі, а наздожене. Не вона з Райськими своє життя пов’язала, то син поєднається, якщо тільки…

— Діду, не треба.

Чоловік звів брову догори, що напевно означало «тікай», але парубок стояв, неначе стовп, і попускати не збирався. От тільки кому? Федорові Яковичу Панському? І хто? Щеня? Його кров і плоть?

— Ти це про що, Миколо? Га?

— Діду, ти знаєш про що.

— Оце заслужив! Якби хто сказав, що до такого доживу, то б в очі плюнув, а бач… Тобі, соколику, хто дорожчий? Сім’я чи дівка якась приблудна?

Микола ступив крок уперед.

— Не треба так про неї. Леся не дівка.

— А хто? Може, хлопець? Пху на тебе! Ти, Миколо, затям: жінок, їх знаєш скільки в тебе буде? Ого-го-го! І всі вони, синку, однаковісінькі, з одного тіста ліплені. А от рідня, сім’я, справа й бізнес — святе. Ніяка жінка, хоч золота, не варта того. Бо дід… Він же добрий, коли з ним по-доброму… Ти ж мене знаєш? — А закінчив, чомусь посміхаючись: — Плюнь і забудь! Діло, звісно, молоде-гаряче. Сам такий був, але щоб знав: то булька, а не стосунки. Утяв? Чи як там у вас кажуть?

Юнак розвернувся й вискочив звіром із будинку. А потім здалося, що злітає літак, а не мотоцикл від’їжджає. Ніна опустилася безсило на підлогу, довкола клубками роївся чорний дим і смерділо горілим м’ясом. Свекор сердито грюкнув кулаком об стіл.

— Ти що там, заснула?

Її голос тремтів, слова виповзали з горла, як безголосі русалки, і складали горою хрести на крихітну надію.

— Тату… Нащо ви так? А як… як розіб’ється?..

— Туди й дорога, значить. Ще що придумав! Художницю в дім привести!

— Та… до цього… теє… мо’ і не дійшло б?

— Ніно, ти своє роби, розумна така! Я що, не бачу, що пропав хлопець?

Жінка беззвучно заплакала. Уголос не могла. Вона багато чого не могла, бо жила за законами золотої клітки.

Він приходив уночі й стояв годинами в цілковитій темряві. Просто стояв. І тоді здавалося, що то лише темрява, закохана в неї до нестями. Вітер високо вгорі вив безпритульним псом. Може, хотів розповісти те, про що мовчав хлопець чи темрява?

Леся нічого не могла збагнути. У неї не виходило. Емоції й думки переплелися, зав’язавши десятки вузликів. Хоч скільки мучся, а не розбереш, де кінець чи початок?

— Лесю, ти куди?

— До тітки Дусі.

— А, то добре.

Дівчина вийшла в ніч і стояла в саду кілька хвилин. Торкнулась яблунь долонькою, збираючи білий квіт у жменю. Він мовчав зовсім поряд, за кілька кроків. Вони ж у нього широкі, а в неї — ні. Їй потрібно ступити їх зо два десятка, щоб увійти на сусіднє обійстя.

У тітки світилося. Світилося завжди, коли Лесі була потрібна розмова. Чи відчувала жінка що? Чи просто ніколи не вимикала світла? Леся всміхнулася й таки пішла до сусідки, розглядаючи в напівтемряві боки відьмацької хати. Шкода, що баби Устини нема. Її не стало чотири роки тому, коли перевалило за дев’яносто. Дівчина пам’ятає, як одного весняного ранку прийшла тітка Дуся із запалими очима й сказала, що мами нема. Старенька пішла з життя легко, як пелюстка за вітром злетіла. Прокинулася, вмилася, присіла коло вікна, небом замилувалася — і душа драбиною догори пішла. Рідні й не збагнули одразу, бо бабця аж усміхалася. З усмішкою й ховали. Було аж лячно дивитися в труну: мовляв, чому радієш, Устино? Сільський люд ще довго чухав потому потилиці, що не може відьма отак легко померти. А померла. Леся й припустити не могла, що так тужитиме за страшною ягою. Та кожен у Бувальцях рано чи пізно збагнув, що знаючої Устини бракувало всім. Село зміліло після її смерті. Чи то збіг був, чи яка закономірність? Зміліло в прямому розумінні цього слова. Немов старенька огортала Бувальці невидимою хустиною-оберегом. А пішла вона, і захист розтанув, що туман на сонці.