Олена Печорна - Фортеця для серця

Спершу закрили початкову школу, оту, що під горіхами. Уже ніколи там не дзвенітимуть дитячі голосочки і жодна маленька дівчинка не зможе лишитися після уроків, щоб намалювати свою казку. Не стрибатиме руда білочка з гілки на гілку, не пищатимуть із радості першокласники, дочекавшись перших своїх канікул. Стільки всього там уже ніколи-ніколи не буде. І трава заховає сліди.

Що ще? Амбулаторія. Її перевели в крихітну кімнатку — метр на два. Колишня фельдшерка поїхала із села, нікого нового не могли знайти кілька місяців, а потім надіслали завжди хмільного, старішого за світ, сивого дідка в товстелезних окулярах. Від дружини втік — донесло жіноче радіо перевірену інформацію, а селяни сумно констатували, що ніхто ліпший до їхнього закутня не приїде.

Сільська рада. Вона осунулася й почала лущитися так, немов будівля скидає шкіру або хворіє… Може, тому, що в ній холодно цілий рік, власне, як і в бібліотеці. Але в бібліотеці взимку не топиться. До речі, вона опирається найдовше, та й то лише завдяки дбайливим рукам господині — тіточки Дусі. Хоча що може вдіяти жінка, нехай і з найдобрішим серцем, проти сили часу й тотальної нестачі коштів? Нічого. Лишається хіба що завішувати дірки. А вони тепер множаться на дерев’яному, колись по-справжньому добротному, будинку з дивовижною швидкістю. З’являються скрізь: на горищі, на стелі, по кутках стін і в підлозі. Леся боїться, що колись замість книжок її зустріне одна величезна дірка. Дірка, яка переповзе в душі. Бо що таке людство без книжок?

Леся дряпонула двері, як мале кошеня. Туга зринула в серці раптово, підживлена буревієм дівочих емоцій. А може, і не варто йти до тітки? Гайнути в траву, як у дитинстві, і плакати щиро та гірко? І тоді все минеться? А як і не минеться, то хоч трошки полегшає? Але господиня чи то почула, чи відчула присутність своєї улюблениці й сама відчинила двері.

— Дитино, ти чого?

Жінка хутенько завела раптову гостю до хати. Дівчина мало не схлипувала.

— Тіточко, невже я пропаду тут?

— Де?

— У Бувальцях?

— Чого ж пропадеш?

— А село ж пропадає…

Жінка повільно стягла з голови хустку, як колись її мати. Мовчала. Немов зазирала до книги прийдешнього. У печі тріщав вогонь. Годинник на стіні вихоплював із вічності «тік-так» двадцять першого століття.

— Воно помирає, дівчинко моя. Село — то люди, от і помирає.

— Від чого?

— Від туги.

— Як дід Яків? Він же зовсім трошки прожив, лише кілька місяців… без баби Устини.

Господиня обійняла дівчину й поцілувала, як маленьку. Певно, їй кортіло, щоб покійні батьки поцілували і її, неначе нерозумну дитину.

— Тіточко…

— Що?

— А буває таке кохання?

— Яке?

— Коли одне без одного помирають?

Жінка заплакала. Леся одразу й не помітила, а коли роздивилася, то не стала цікавитися причиною. Тітка плакала красиво. Тихенько. Світло. Сльози котилися з ясних очей і робили їх глибшими.

— Іноді. А іноді хтось із двох лишається на землі.

— Жити?

— Не знаю… Це в кого як вийде.

— Тіточко… Я заплуталася.

Тітка всміхнулася крізь сльози:

— Справді?

Дівчина кивнула, відчуваючи, як усі слова розбігаються в ніч. Як же пояснити? Адже вона сама не відає, що відчуває цієї миті. Однак тітці Дусі не довелося нічого пояснювати, її теплі долоні торкнулися неслухняного волосся, заправивши за вушко вперте пасмо.

— Дурненька моя… Коли кохання прийде, справжнє кохання, ти й миті не сумніватимешся, що це воно.

— Невже?

— Будь певна.

— А як же Микола?

— Йому пощастило полюбити дуже хорошу дівчину. Перші почуття бувають неподіленими, але від того вони не стають гіршими. Колись він це збагне.

— Що ж мені робити?

Жінка підвела юне обличчя ближче до свого й прошепотіла:

— Вчи-ти-ся.

Скільки емоцій здатен вмістити один день?

Прокинувшись із першим промінням сонця, Леся довго лежала із заплющеними очима й уявляла, що сьогоднішній день — це океан. Без початку й кінця, з велетенськими хвилями, глибший за сон, вищий за мрію. Кожен має такі дні. Їх годі пережити знову. Бо як можна, наприклад, двічі закінчити школу? Аніяк. А в неї сьогодні випускний. Вечір і ніч, які розмежують життя, поділять його на сторінки. Одну треба наважитися перегорнути назавжди, іншу… А інша порожня. Що на ній писати, випускники вирішать найближчими тривожними місяцями.

У шибку постукала гілка:

— Тук-тук.

Дівчина всміхнулася й зіскочила з ліжка, підбігла до вікна й відчинила так широко, як змогла.