Олена Печорна - Фортеця для серця

Віка присвиснула:

— Ну все, подружко, з’їдять тебе живцем!..

Люба ж розчулено втерла сльози, анітрохи не побиваючись макіяжем.

— Кохання…

Федір Якович Панський дзвонив онукові вже вдесяте, а потім нервово жбурнув мобільний телефон, що його недавно тільки купив, об стіну.

— Ну, і де він є?

Ніна трусила чоловіка за руку, як за останню соломину хапалася.

— Васю, ну чого ти мовчиш? Піди до батька…

— Нащо?

— Поговори.

Чоловік нервово розкладав газету на стіл, рівнесенько, край до краю, немов саме тепер це було надзвичайно важливо.

— Ото вже мені ті Райські! І звідки вони впали на мою голову?

Але йти не довелося, до кімнати вихором удерся голова сімейства. На спітнілому чолі грали відблиски камінців люстри, від чого знервоване обличчя видавалося великою ялинковою прикрасою.

— І що розсілися? Ніч надворі, а Ромео й досі нема.

— Таж дорослий хлопець, тату.

— Дорослий… Що він сьогодні витворив, я вас питаю? Ото на весь район сміху!

Ніна боялася підвести очі, немов один-єдиний погляд міг пронизати її наскрізь і прибити до підлоги, мов цвях.

— Закохався…

— У кого? У дочку твого бахура колишнього?

Жінка хитнулася, а Василь облишив газету й таки підвівся.

— Батьку, нащо ти так?

— Ще один запитання ставить! Бо я тут господар, матері вашій біс! Ото вистава!.. Квіти до ніг. Тьху!

Ніна заплакала й вискочила з кімнати, Василь пішов слідом.

— Ото ще один! Панькайте жінок, панькайте. Панські ж ми, як-не-як.

Вхідні двері відчинилися й впустили ніч та молодого хлопця. У будинку запала тиша, яка буває перед буревієм чи грозою. Вкрадлива така, аж ворушиться. І повітря таки заворушилося — криком, лайкою, гнівом. Давно ці стіни не чули такого, тому навіть вони винувато згортали невидимі вуха в трубочки й навішували замки` — надто страшно.

Уже перед світом, виснажені до краю, дід з онуком сиділи, обійнявшись, п’яні й заплакані. Старий Федір згадував покійну свою Марію — святу жінку, яка відмучилася поруч довгі двадцять п’ять років п’ятдесят вісім днів одинадцять годин і три секунди. Вона померла в нього на руках, тихо, як і жила. Ні гроші, ні зв’язки, ні ті розхвалені закордонні клініки не допомогли, хай їм трясця!

— Миколо…

— Діду…

— А женися!

— Як?

— Любиш?

— Люблю.

— То ждати чого? Гроші ж є. Тьма грошей… а щастя нема. От як так?

— Не знаю, діду. Леся не піде.

Червоні очі кліпають, немов серед пустелі натрапили на океанського кита, який важко дихає, занурившись у пісок і сонце.

— Як? Як не піде?

Хлопець із похнюпленою головою шепоче:

— Не любить.

— А хто те питає? Моя Марія теж не любила… Спершу… І що?

— Та Леся вчитися ж хоче…

— Нащо? — не міг зметикувати князьок місцевого розливу. — Вона ж за тебе заміж піде? За Панського!

— Не йде.

— Це ще ми побачимо, синку… Ой побачимо…

Ранок приніс новий день, а заразом і головний біль. Випускники стояли коло порога поля й дивилися вдалеч. Дівчата розчулено плакали, немов в оцю саму хвилину мали розлучатися на віки-вічні. Хлопці курили, навіть ті, хто до цього й цигарки в руки не брав. Люба роззулася й стояла боса, по кісточки в куряві, а Петро Зайченко вперто мостив їй до ніг свого піджака.

— Сонце сходить.

— Де?

— На сході.

— Та ну тебе!

Справді, з надр землі поволі викочувалося величне й щораз нове кружало сонця. Точніше, вогняна куля була та сама, але на крихітній планеті її поява завжди знаменувала новий день.

— От і все. Хто куди тепер?

— Еге, відшумів випускний, як година.

— Угу. І прощавай, школо!

— Добрий день, нове життя!

— Нове щастя!..

— Та Микола — її щастя! Тітко Зоє, що ви пручаєтеся, га? Самі ж бачите: хлопець закоханий. Чого вам ще треба? Грішми журитеся? Весілля ж беру на себе. Столиця буде лікті кусати, так загуляємо! Ого-го-го!

Старенька дивилася на несподіваного гостя, як на прибульця з космосу. Жінка навіть підозрювала, що тільки-но він протверезіє, затія з раптовим весіллям лусне, як мильна булька на сонці. Але тої миті Федір Якович говорив переконливо й так махав руками, що аж заточувався.

— Та кажу ж, Лесі спитати треба! Що я? Не я ж заміж іду!..

Ще хмільний і через те м’який Панський кинувся цілувати господиню, а та перехрестилася налякано.

— Та що ви як нерідні, свашко? Дайте я вас обійму, ріднесенька. Заміж не кличу, але онуку заберу. Житиме, як вареник у сметані, ваша дівчинка. Хоче — золото, хоче — камінці там, брязкальця, шубки, сукні. Тільки, теє… — у цьому місці гість відверто заголосив, — правнука хочу!