Олена Печорна - Фортеця для серця

— Я неодмінно його намалюю…

Нічна злива випила слова й пішла далі. А вже в кімнаті змокле наскрізь дівча підійшло до мольберта, увімкнуло світло, схопило фарби й чаклувало до ранку, не помічаючи нічого довкола. Закінчила картину з першим промінням, немов на замовлення нового дня. Відступила крок назад, нахилила голову вбік.

Він. Його очі. Сірі-сірі. На вовчій морді. Дівчина зітхнула. Чомусь обличчя не змогла відтворити, тому пальці самі намалювали… вовка. Десь вона вже його бачила. Тільки де? Раптом хутко кинулася під ліжко, вийняла затерту від часу бляшанку із зображенням серця, щоб серед дитячих малюнків знайти потрібний. Тремтливими пальцями взяла, піднесла до мольберта, порівняла й вражено опустилася прямісінько на підлогу.

— Ти…

У самісінькому серці столиці, у люксовому номері на найвищому поверсі, де ще крок — і в небо зайдеш, на скляному балконі курив чоловік. Сонце золотило бані, а величний Дніпро гнав тонни вод, як і сотні років перед тим. У блакиті на рівні очей летіла пара голубів, білосніжно розгорнувши крила.

— Вовчику, ти вже прокинувся?

Чоловік глянув мигцем на стигле тіло й відвів очі до птахів, але пара вже була далеко.

— Що там?

— Ти б хотіла, як вони?..

Бездоганна красуня наморщила гарного носика.

— Ні… Мені й тут добре. Ще й холодно після дощу. А ти чого так рано встав?

Чоловік поклав цигарку в попільничку, востаннє подивився на дві крихітні цяточки серед блакиті й махнув рукою.

— Та… наснилося.

Жінка притулилася всім тілом. Від неї пахло дорогими парфумами й нічною спрагою.

— То ми сьогодні куди?

Чоловік зітхнув:

— Вибач, крихітко. Не зможу. Я працюватиму.

Через півгодини в слухавці кричав брат зі щирим здивуванням і не менш щирим запалом:

— Ти чого Лолу послав?

— Нікого я не посилав.

— Вовчику, не тумань. Вона ж іще та штучка! Будуть проблеми.

Чоловік потер давній шрам.

— А, нічого! Вона літати не любить…

— Що? Ти здурів? Скажи прямо, що памороки забило. Можна ж усе виправити.

— Не треба.

— Чому?

— Просто… наснилося…

Голос по той бік зв’язку зайшовся добірною лайкою, але чоловік не звернув на те аніякісінької уваги. Йому було добре. Хотілося до лісу й страшенно кортіло… літати.

Віднедавна Леся дізналася, як воно, коли вибухає бомба, а ти опиняєшся в епіцентрі вибуху, ба більше, сам із доброї волі смикаєш за кільце.

— Що?! — дихав люттю Федір Якович.

— Як? — не могли збагнути сільські красуні й не зовсім красуні.

— Ти впевнена? — тихо питала бабця.

— За що ти зі мною так?

Леся довго наважувалася на розмову, старанно, як зразкова відмінниця, добирала слова, навіть записувала їх. Скільки тих листів лишилося потім? Годі полічити. Однак дівчина відчувала, що сама має сказати все, дивлячись йому в очі. Інакше буде нечесно.

— Чому?

— Миколо, розумієш, для мене це не просто важливо. Мені це потрібно.

Хлопець стримував у собі дикого звіра з останніх сил, аби не розтрощити все довкола.

— Але ж я не забороняю тобі малювати. Малюй.

Леся зітхнула:

— Ти мене не розумієш. Я хочу вчитися… Хочу мати професію.

Парубок відверто розсміявся:

— Яку? Малявок учити в альбомах карикатури виводити?

Тілом пройшов струм. Неначе вдарило. Треба ж. Вона так довго все зважувала, що втратила здатність бачити очевидне. І ось… в іронічній фразі, що її кинув у цілковитому розпачі інший, Леся нарешті збагнула, у чому полягає її покликання. Вона хоче бути вчителькою. Смішно? Нехай. А їй хочеться. Авжеж, хочеться відкривати паралельні виміри, у яких дітлашня здобуватиме владу над магією світла й тіні, над кольорами, відтінками й формами. Це ж куди важливіше, аніж просто малювати. Та й щоб просто малювати, треба їхати вчитися далеко, аж у столицю, а педагогічний є і в обласному центрі. Ой, це ж до бабусі на кожні вихідні можна буде приїздити! Дівчина відчула, як хочеться розправити невидимі крила за спиною. І не стрималася: радісно кинулася на шию спантеличеному Миколі, обійняла, розцілувала й щасливо сповістила:

— Я вчитимусь у педагогічному!

— Де?

— Буду вчителькою малювання.

— А я?

— Миколо, якщо це доля, то нікуди я за п’ять років не подінуся, а як ні, то й жалкувати не треба.

Юнак загатив кулаком у найближчу яблуню з такою силою, що та хитнулась, а з обдертих пальців засочилася кров. Червоні краплі летіли донизу тонесенькою цівочкою й зникали десь під ногами. Леся занесла руку до рани.