Олена Печорна - Фортеця для серця

— А може, вони підуть?

— Куди? Якби ж їм було куди йти! По наші душечки припхалися. Чи по мою. Мамка спершу була розгубилася, а потім, уяви, стіл почала накривати. Сидять тепер, зустріч запивають! А я? Лесю, а як же я?

Леся мовчала.

— Хоч додому не потикайся зовсім.

— Слухай, ну це ж не кінець світу! Ти ж он скоро вчитися поїдеш. І кімнату в гуртожитку дали вже.

— А жити як? За що? Це ж додому зась! Нема дому! Не-ма! Ні харчів, ні навіть копійчаної підтримки! І мамки шкода! Зіп’ється ж. Пропаде з тією наволоччю.

— А як ні?

— Ой, Лесю-Лесю!.. Капець! Як його… звичайний!

Тієї ночі, коли темрява огорнула Бувальці непроглядною ковдрою, дівчата вирушили на звіди, щоб забрати такі-сякі речі. Віка лишалася жити в Лесі аж до самісінького навчання. Бабуся Зоя перечити не стала, сама й запропонувала дитині. А коли заснула, то дівчата тихцем вислизнули з хати. Страшно було обом, аж колінця трусилися, зуба із зубом звести не могли, однак треба було забрати речі негайно, а то гості могли все за копійки розпродати. Може, і не завтра, але, крий Боже, пожежа… чи ще щось. П’яна компанія — що атомна зброя. Потенціал знищення вражає.

— Тссс!

— Сплять?

— Еге. Сопуть рівно. Поснули, значить.

— І двері лишили навстіж.

— Отож. Заходь та винось.

Дві тіні майнули у відчинені двері, за порогом завмерли, щоб очі призвичаїлися до темряви. Стояли кілька хвилин, затим Віка обережно вийняла крихітного ліхтарика й увімкнула. Тьмяний струмінь розітнув темряву, вихопивши пусту пляшку на підлозі.

— Ото вже!..

— Тссс!

Кілька кроків до шафи, тоненький скрип дверцят — і в картаті сумки скинуто вміст кількох поличок, знято з плічок зимову куртку, узято навпомацки взуття.

— Там гроші були ще… під матрацом…

— А може, не треба?

— Усе одно проп’ють.

Дівчата йдуть до ліжка, неначе мінним полем. Колотяться. Ледь дихають, а коли підходять, Віка тремтливою рукою наводить ліхтарика й мало не впускає.

— Боженьку!..

На широкому ліжку лежать переплетені між собою тіла. Голі-голісінькі. Усі чотири.

— Мамочко!..

— Ш-ш-ш. Ходімо.

Леся виводить подругу з будинку за руку, мов малу дитину, лишає надворі, повертається за речами, виносить по черзі дві сумки і вже на свіжому повітрі розуміє, що ледь стримується, щоб не виригати просто собі під ноги. Щоки, вуха, руки палають. Відчуття таке, ніби хто жаром обки`дав — і тепер на тілі скрізь опіки.

— Віко, ходімо!

— Як вона могла? Як?

— Ходімо, чуєш?! Ну їх, і гроші ті хай лишаються!

— Та які гроші? Вона ж мені мати!

Заснути не вдавалося до ранку. Тільки-но заплющували очі, перед ними спливала картинка голих тіл у сороміцьких позах. Віка голосила, заховавши обличчя в подушку. Голосила й кусала до крові губи, щоб жодним звуком не виказати свого розпачу. Поїхати б звідси якнайшвидше! Виїхати б назавжди! Щоб ніхто, жодна жива душе не ткнула в спину пальцем! Відтепер вона сирота. Без роду й племені. Краще вже так… Нехай так, аніж…

Коли виснажену подругу знеміг сон, Леся ще довго лежала з розплющеними очима. Довкола стояла темінь, густа, як чорнило. Вона навіть хиталася з боку в бік. Дівчина знала: розгледіти щось крізь неї годі. Та й дивитися не було на що, просто… очі заплющувати було лячно.

Про Віку не згадали ні назавтра, ні через день. Зате гаряча новина практично підірвала Бувальці. Жінкам аж язики боліли. Ану ж кілька днів поговори без упину! А як не говорити? Коли таке коїться? Повернувся Одновусий, із собою таких, як сам, привіз, і тепер гуляють із ранку до ночі всією тепленькою компанією. Виціловуються на очах в односельців без страху та сорому. Гигочуть без упину. Танці влаштовують, та ще й такі!.. У цьому місці чоловіки всміхалися ласо… і спльовували для годиться, щоб від жінок не дістати в потилицю. Ото житуха!

Віка беззвучно плакала. Виявляється, сльози бувають німі, але від того робиться ще страшніше. Леся спостерігала за подругою, за тим, як вона весь час дивилася в одну точку, точніше, у нікуди, і дивувалася, звідки стільки сліз? Де вони беруться? Очі червоні, спухлі, уже й не очі, а щілинки, а все одно з ранку до ночі мокрі.

— Ш-ш-ш! Вікусю, ну не можна так!. Годі, дитино!

Але ні вмовляння бабці Зої, ні аргументи тітки Дусі, ні навіть Лесині втішання не діяли. Голосило дівча, до рота нічого не брало, на їжу й не дивилося. Ото води вип’є та й голосить мовчки.

— Господи, Боже мій! Та що ж робити з дівчиною?!

— Зоє, нічого. Бачиш же, не зарадиш, то хай сама відійде.