Олена Печорна - Фортеця для серця

— Ото дурепа! Диви, ще й макіяж намалювала! Зачарована царівна!.. Допечеш! Ой, допечеш! Лесю, знайди щось заспокійливе, бо я її зараз своїми ручечками вдушу!

Люба плаче. Голі плечі здригаються. З носа тече.

— Не хочу жити… Де ви взялися? Га? Навіщо рятували? Я не хочу!

Віка бурчить під носа:

— Еге! Навіщо? Цікавіше було б спостерігати збоку! Ото кіно!

Однак Леся сідає поруч, обіймає мокре тіло. Воно гаряче на дотик і м’яке, мов щойно спечений пиріжок. Пахне парфумами, блювотою й ліками. Десь за вікном дурнувато кудкудаче курка, немов знесене яйце — центр усесвіту, принаймні курячого.

— Ну ж бо, цить! Заспокойся. Любочко, що сталося?

Віка не витримує й приєднується, міцно-міцно обіймає обох і реве вголос чи не вперше за кілька днів:

— У-у-у… Любко, ти збожеволіла? Як ми без тебе? Лю… бо…

Усі троє плачуть ревно, голосять так, що з буди вилазить пес, кицька біжить із двору на вулицю, а вражена курка замовкає, геть забувши про ще тепле-теплесеньке яйце в соломі.

— Я вагітна.

— Що??? — дівчатам лізуть очі не тільки на лоба, а й кудись вище.

Першою оговтується Віка:

— Хто батько?

Люба опускає очі. Вона фізично не може їх підвести, а рука сама собою розтискає Лесині пальці.

— Микола.

Віка схоплюється, мов ошпарена.

— Який Микола?

Годинник на стіні починає награвати дитячу мелодійку, сповіщаючи про п’ятнадцяту годину. Леся хапає повітря й чомусь думає, що п’ятнадцята — вдалий час, щоб довідатися про зраду.

— Ну, чого ти мовчиш? Який Микола?

Любочка видушує із себе кілька тремтливих звуків, які розмежовують уявлення про дружбу, будуючи поміж рідними людьми невидиму стіну.

— Панський…

Віка вражено сідає. Леся розглядає колір блювотиння й подумки намагається зрозуміти, які фарби треба змішати, щоб вийшло отаке. Люба знову починає плакати. Тільки тепер вона скавучить, як шкідливе щенятко. Дурне, нерозумне щенятко.

— Оце так пак!..

— Я не знаю, як це сталося…

— Еге… Святого духа тепер Панським називають?

— Ні… То було лише раз. Микола… Лесю, ти… якраз йому розповіла про свій вступ… Була щаслива, а він — ні. Йому було погано.

— Ну-ну! А ти втішила?

— Віко… Не треба. Прошу. Я не знаю, що зі мною сталося. Що з ним сталося? — Дівчина нервово викручує край сукні в тазика, краплі дзюркочуть так лунко, що аж у вухах дзвенить.

— У Мишка день народження був. Пам’ятаєте?

— Ну! Ти ще наклюкалася. Пити не вміє, а береться.

— Отож. Я відійшла, коли він… Тільки його руки й пам’ятаю… скрізь… Такі гарячі… Вони душу виймали.

— Совість, — не стрималася Віка.

Люба опустила голову. А Леся тихо-тихо спитала:

— Микола знає?

Дівчина заперечливо мотнула головою, а Віка аж підстрибнула й чомусь до дверей побігла, немов тої ж миті, просто негайно мала ощасливити майбутнього татуся.

— І ти… Любко, ти свою дитину хотіла вбити?

Зарюмсане дівча хиталося, мов чудернацька колиска, взад-вперед.

— Не вбивала я.

— А що ж ти, дозволь спитати, робила?

— А як? Як йому сказати? Він, може, і не пам’ятає… нічого.

— Очманіти! Ну, ти її послухай! Як зі штанів дістати, то зміг, а як запам’ятати, то й амнезія повна?

Леся мовчала. Люба хлипала. Тим часом хвіртка з легким скрипом впустила у двір господиню. Було чути, як жінка розбирає пакунки, розкладає по поличках їжу, відчиняє й зачиняє холодильника, планує, з чого приготувати вечерю, і навіть не здогадується, що годину тому могла втратити єдину дочку назавжди.

— Любо, я вареників наварю на вечерю, еге? Бо відчуваю, що скоро на кухні інший шеф-кухар пануватиме. Доню… Господи! А що це тут діється? Дівчата…

— Тітко Тоню, ви сядьте краще.

Жінка нервово ковтнула слину, оцінивши ситуацію, слухняно сіла на стільчика. Той хитнувся під вагою. Жінка ще подумала, що місяць чоловіка просить полагодити, а він усе ніяк не візьметься. Як вона впаде, то нехай, а як мати… чи дочка… Дочка чомусь не дивиться на неї. Похнюплена голова, мокра сукня, тазик, порожні платівки з-під…

— Господи!..

Стільчик хруснув. Його таки підкосило, але жінка вже була на ногах, бо бігла до донечки.

— Дівчата, не мучте, Бога ради! Що сталося?

Віка криво всміхнулася:

— Вітаємо! За кілька місяців… Любо, а скільки вже, га?

Шокована мати дивиться на свою дитину, ще ж дитину…

— П’ять тижнів.

— Ну от! За тридцять п’ять тижнів ви станете бабусею.

Леся милувалася квітами у вікні, їй просто треба було бачити щось красиве.

— Любо, а звідки зірвана троянда на дорозі взялася?