Олена Печорна - Фортеця для серця

— Не знаю… Мо’, хто з дітей нашкодив.

Жінка, яка саме хапала ротом повітря, бо анічогісінько не могла збагнути, тихенько прошепотіла:

— Доню-доню… Квітку я зірвала… Захотілося…

Усі подальші події відбувалися на кухнях двох родин під грифом «Цілком секретно». Вареник вирішив, що краще буде вести делікатну розмову в себе вдома, бо, як кажуть, удома й стіни лікують… Хоча до чого тут хвороба. Ніби ж не хвора. Ех, доню-доню… А Панського таки варто остерігатися. Непевна людина. Чи темна.

Та Федір Якович гостя привітав і спантеличено почухав потилицю. Мовляв, що в цього Вареника серйозне може бути? Ще й до Панських! До всіх! Навіть Миколу попросив прийти. Дивина!

— Прийдемо. Ви там часом не об’їлися чого?

Гість стояв серйозний, аж зуби зціпив.

— Та добре! Нехай Тонька вареників наварить.

Чоловік начепив картуза.

— Уже наварили. Почастуєтеся. Аби влізли.

Люба боялася дихати. Зовсім. Їй здавалося, що земля під ногами двигтить, неначе жива. От-от — і поглине. Жіноцтво — мати, тітка й бабуся — сиділи за столом печальним колом, похиливши низько голови. Оце догледіли… виховали донечку єдину. Батько мовчки роздивлявся на повну миску товстобоких вареників, залитих сметаною, і нічого не бачив. Точніше, бачив… отакезну дулю, що її скрутив Панський.

— От вам. Довго кумекали? Ваша дівка нагуляла, а на нашого козака спихнути надумали?

Микола нервово ковтав слину. Оце б водички… На Любу ж дивитися боявся, немов на канапі терорист усівся з гранатою в пузі, а не дівчина, яку сп’яну… один-однісінький раз… Це ж треба було так уклепатися!

— Миколо?.. — кліпали віями Ніна й Василь Панські, ще й так чудно — часто-часто, навіть трошки синхронно, ніби вправлялися перед цим кілька днів.

Хлопець знову ковтнув клубок у горлі, а Любі здалося, що вона горить, палає. На животі, певно, яйце можна засмажити. Як там ти, маленьке? Несподіване таке, недоречне. «Сюрприз!» — сказав би Петро. Це вже в Миколиній голові крутиться й на язик проситься. Що ж їм сказати? І як він міг у таке вскочити?

— Я… То випадково сталося.

Люба підвелася і, не зважаючи на свої каверзні кілограми, проскочила повз нього, мов куля просвистіла. Двері гримнули — і почувся плач. Усі три Вареничихи шарпнулися наздоганяти, але найстарший Панський кулаком у стіл загатив, аж миска забряжчала.

— Хай поплаче! Головою треба було думати, а не одним місцем! Що ж це за дівка така, Миколо?..

Онук стояв із похнюпленою головою: мовляв, накидáй, діду, зашморг і вішай життя моє молоде.

— А ви чого мовчите? Васю, ти із сином не міг поговорити, що як і коли надівати на цікавий орган? Га?

— Діду!..

— Що? Мовчите? Значить, так. Грошей вам дамо, скільки треба, навіть із лишком. За моральну шкоду… кхе-кхе. Позбудьтеся проблеми, а я онукові життя скалічити не дам. Ось!

І тут господар оселі, так би мовити, потенційний дідусь по матері, стільцем грюкнув, схопився на рівні ноги, підступив до найстаршого Панського, очі в очі зирк та як відрубає:

— То нехай моя дочка калічиться? Еге? Ти, Федьку…

У гостя аж лице перекривило.

— Яковичу, затям, дитина в мене одна! За неї я у вогонь і у воду! Не зважатиму ні на кого. І хороша ж дівчина! А твоєму паскуднику дещо відкрутити треба… Не робитимемо ми нічого. Отак! Не бідні, виховаємо! Буде народжувати. І край!

Панський кілька хвилин мовчав. Тяжко йому те мовчання далося. Ой, тяжко! Аж трусило всенького, черевце розхитувалося. Тоді глянув на Вареника, перевів очі на внука й махнув рукою.

— Ви, свате, бачу діяльний чоловік. З таким кашу варити можна, еге! А ми що? Ми нічого. Головне, щоб наше. Що там роблять теперечки? Експертизи там усякі. Перевіримо. Гроші знайдуться.

Вареник міцніше кулаки стис.

— Не треба нам татка такого… непевного. Обійдемося.

— Та не гарячкуй. Що ти розходи`вся? Сам покликав, а тут не треба. Теє… діло молоде. Буває. Одружимо, щоб у законному шлюбі, поживуть рік-два, а там і без нас розберуться. Тепер он багато хто розлучається. Не ми перші, не ми останні, коли що… Чув, онуче?

Миколі здавалося, що це він і є, кінець світу. Прийшов і в Любчиному лоні оселився. Тим часом старий Панський потягся по вареничка, відкусив, зацмокав удоволено та й вишкірився в усмішці.

— То це в мене… правнучок буде?

Леся малювала ніч. Ретельно мішала синій колір із чорним і мазок за мазком укривала аркуш. Поруч жебоніла Віка, висмикнута з мушлі власної біди. Тепер подруга була схожа на себе — і це тішило, от лише вуха боліли. Бо поборниця справедливості не вмовкала й на хвильку: