Олена Печорна - Фортеця для серця

— Лесю, я шокована… Це ж треба таке витворити, га? Наша Любочка — пиріжок — фатальна спокусниця?

Леся подивилася на ніч. Та була темна. Жодної зірочки. Це ж, мабуть, така Леся зсередини.

— Віко, не треба. Яка з неї спокусниця? Що їй тепер робити?

— А що? Народжувати буде. Миколка ожениться для годиться. Біда!

Леся легким дотиком умочила пензлика в білу фарбу й намалювала посеред темряви цяточку. Зірка.

— Ой, диви, тіні під вікном ворушаться! Агов… Ой! Там Микола!

— Чого прийшов?

— Тебе кличе.

Встромила ноги в нові сандалі з бабками, зітхнула й вийшла в ніч. Він стояв зовсім поруч і часто дихав, хотів торкнутися, але не міг.

— Лесю…

— Що?

— Я тебе люблю. Чому ти так зі мною? Обміняла на малювання?

Дівчина вкуталася глибше в кофтину, розвернулася й пішла.

— Казала ж тобі, коли доля, то не втечеш.

— Доля?

— У тебе вона своя, у мене своя.

— Любка… казала, що ти врятувала.

— Ні. Не я. Квітка.

І двері зачинила за собою, як замок на минуле навісила.

— Відпусти їх, доню.

— Уже відпустила, тіточко Дусю. Нехай щасливі будуть. Не моє.

Наприкінці серпня гуляла на весіллі Панських та Вареників, ще й за старшу дружку була. Наречені сиділи розгублені, а найбільше Люба. Зате Федір Якович витанцьовував, аж п’яти диміли. Усе на старшу зиркав, на повільний танець запросив і захмеліло сопів у вухо:

— Ет, краля-кралечко! Не схотіла бути нашою. Малювати, бач, заманулося…

А наречений відбував свято, немовби вирок. Ходив курити кожні п’ять хвилин, пропах димом, як невеличка тютюнова фабрика. І все на Лесю зиркав, та так, що Любочка у своїй дорогій білій сукні потай ковтала сльози. Хіба ж таким уявляла весілля дівчинка-пиріжок у своїх рожевих мріях? Так чи так, а за всякий учинок, очевидно, доводиться платити. Нині платила вона. Дивилася на струнку Лесю в зеленій сукні… Гарну, променисту, легку… І заздрила. Просто в юної художниці попереду буде те, що вона обиратиме сама.

Сходи. Вони ведуть нагору або спускають униз. І в тому, і в тому випадку вони однаковісінькі. Сходи, та й годі. Усе залежить від того, хто ними йде. Бо лише людина здатна обрати напрямок.

Три наступні роки були для Лесі неначе один велетенський ковток повітря. Вона дихала, дихала, дихала, а надихатися не могла. Це так, ніби її душили, а потім зненацька відчинили вікно й дали напитися повітря. Іноді дівчина, засинаючи в крихітній кімнатці, яку винаймала в старому будиночку на околиці міста, ловила себе на думці, що всередині неї плюскоче золотава вода. І від того тéпло, світло й радісно, а вона сама — чарівна амфора, по вінця наповнена щастям. Дівчина нарешті могла малювати, не страхаючись і не озираючись. Їй не треба було викроювати годинку чи півтори, щоб малювати. Ні. Усе змінилося. Докорінно. Ба більше, Лесю вчили малювати.

Вона обожнювала свій університет. Тут їй подобалося все, навіть найнудніші лекції. До студентів-художників завжди ставилися з невеличкою пересторогою: мовляв, що з вас візьмеш, диваки. Але Лесі було байдуже. Вона товаришувала з усіма одногрупниками, хоч які схиблені ті були. Власне, таланти рідко коли вкладаються у звичайні канони, виповзаючи за їхні межі чи підносячись над ними. Слід сказати, що Леся найпевніше наближалася до норми, бо майже не вирізнялася з-поміж студентського товариства. Про її особливість знали тільки найближчі. І водночас кожен охочий. Авжеж. Усяк, хто хоч раз бачив її роботи.

Викладачі, на диво, досить швидко дійшли одностайної думки, що студентка Райська унікальна, бо такої техніки не побачиш у жодному підручнику. Це ніби відбиток пальців. Неповторний. Один-єдиний погляд на картину — і автора не сплутаєш ні з ким. У Лесиних полотнах жили прозорість, легкість, рух. Одногрупники по-доброму жартували: мовляв, Райська малює повітряними фарбами. А дівчина інакше не вміла. Ще змалечку в ній засів гострий страх, що вона робить абсолютно заборонені, неможливі й непотрібні речі. І щоб хоч якось приховати чи зменшити свій гріх, художниця мимоволі додавала розмитості лініям, формам, кольорам.

— Вітряна ти наша! — усміхався декан і вперто пропонував роботи студентки для найрізноманітніших виставок.

Знав, відчував і дуже рідко помилявся. Картини справді мали успіх, їх залюбки демонстрували в місті, деякі з них навіть потрапили до столиці й осіли в приватних колекціях. Нехай із цього дівчина не мала нічого, однак вона розкошувала тим, що її праці, часточки її душі тепер висять десь на стінах у зовсім незнайомих будинках і дарують їхнім мешканцям красу.