Олена Печорна - Фортеця для серця

— І хто це?

— Я не знаю.

— Ти відповідала?

— Ні. А що писати?

— Ну, не знаю. «Хто ти такий?»

Леся замислилася.

— Навряд чи відповість.

— Чому?

— Якби хотів, то підписався б одразу.

— Дивно.

— Угу.

— А в тебе залицяльник є? Хоч такий-сякий?..

— Ні.

— Нудно ти живеш.

— І не кажи. На вас із Любою гляну — і найменше бажання закохуватися нівелюється.

— Що робить? Ні-ве… Ото мені вже вчена!

Дівчата задзвеніли сміхом. Віка одразу забула про свої проблеми, зосередивши увагу на третій подружці:

— А що Люба? Вона ж законна дружина, мама.

— Ти її очі бачила?

Віка замовкла. Справді, вони не так часто бували в будинку Люби й Миколи, але навіть ті нечисленні візити давали зрозуміти, що то пустка, а не сім’я. Федір Якович, звісно, придбав для онука новісінький будинок у райцентрі, зробив євроремонт, ще й який, аж в очах миготіло, обладнав побутовою технікою наймодніших брендів, а на честь народження правнука Артемка купив автомобіль. Живіть і життю радійте. А воно, бач, пустка.

— Бачила. Ех, Лесю, не ятри рану. Це ти на що натякаєш? Мовляв, на чужому нещасті свого щастя не збудуєш?..

— Ні. Любочка не руйнувала чужого щастя. От тільки свого не має.

— Угу. Якби не Артемко, Любка, певно, утекла б. У якусь халупку заховалася й була б щасливіша, аніж у хоромах Панських.

— А мо’, воно мине?

— Шлюб не минає, мила моя, він розвалюється, — сумно відказала Віка й додала ще сумніше: — А деякі нещасні тримаються одне одного роками. Ти скажи чому?

— Не знаю. Мені здається, що відповіді маємо шукати не ми…

Віка знову хнюпить голову й тихенько плаче. Сльози крапають у чашку й змішуються з чаєм. Усе як у житті. Мішанина, і годі.

«Цікаво, як це — змішувати фарби?

Невже, лише поєднуючи щось із чимось, можна створити третє?

І воно буде новим?

Кажуть, що ти вмієш малювати.

Намалюй мені новий світ.

Будь ласка».

Леся вчитувалася в слова, мабуть, удесяте. Знов і знов. І щоразу дивувалася. Хто ж це? Кортіло негайно ж натиснути зелену кнопку виклику, але завжди щось стримувало останньої миті. А що, власне, вона скаже? Як фарби змішують, чи що? До речі, цієї миті й телефонувати незручно. Усе одно як слід не розчуєш. Есемеску дівчина отримала, коли їхала додому в запиленому автобусі, а у вікні раптово підгледіла літо. Воно вийшло, босоноге, зеленооке, у рудому ластовинні й весело всміхалося щербатим ротом.

— Диви, який кумедний хлопчик!..

Леся втримувала погляд на ньому якнайдовше, навіть озирнулася назад, але малий зник, змінившись новими картинками. Подруга дрімала поруч і бачила хіба що сни. Віка нещодавно влаштувалася санітаркою в хірургічне відділення (Леся навіть боялася припустити, як саме) і після нічних чергувань засинала практично скрізь.

— Віко, скажи. Хто може просити намалювати новий світ?

Віка скептично зсунула бровенята й пробурчала:

— Той, кого реальний не влаштовує.

— А тебе влаштовує цей світ?

— Смішна ти.

— От! Але ж ми не просимо намалювати інший.

— Господи, та відчепися ти! Художниця! Кому ті намальовані світи взагалі потрібні? Живемо ж у реальному!

Леся замовкла й до кінця дороги думала про своє.

Бувальці зустріли студенток закуреними вуличками і ямами на дорозі.

— От халепа! Мало новісінька сандаля не розпалася!

Віка метала блискавиці.

— Скоро дороги зовсім не буде. Це ж як дощ, то йди й топися любесенько. А що? Втопишся — і каменя на шию чіпляти не доведеться.

— Віко!

Подруга вмовкла, бо дівчата якраз проходили повз будинок її дитинства. Мимоволі насупилася, і навіть височенькі підбори не завадили дівчині якомога швидше проминути рідне обійстя. Бідолашна рідко навідувалася в Бувальці, остерігаючись, що минуле засмокче й поглине, як чорні діри в космосі. Леся ж не чіпала та й особливо не вмовляла, хоч завжди раділа, коли в село вони їхали вдвох. Їй так було легше… дивитися, як воно помирало. Поволі. Певно, з такою швидкістю ширяться пустелі, а води точать скелі. Непомітно. Адже змін не помітиш, надто коли спостерігаєш картинку щодня, однак за кілька місяців (що вже й казати про роки!) вони стають фатальними. Це як зі смертенними. Лесі від того боляче. Фізично. І недарма. Лише за кілька кроків серед горіхового царства чорніє кістяк її дитинства. Серед решток школи тепер гуляє хіба що вітер. І навіть привид рудого білченяти встиг забути, хто такі діти.

— Лесю…

— Що?

— Ходімо. Чого застигла?