Олена Печорна - Фортеця для серця

— Зате зручно! Тобі треба відпочити! Он яка худа зробилася й аж позеленіла! Миколо, хоч ти щось їй скажи!

Микола завзято кивав головою й тікав із дому на риболовлю, полювання чи ще кудись. Він навіть дивитися на Лесю боявся. Це все одно, що носити в собі кілограми тротилу й усвідомлювати, що один-єдиний погляд — і ті кілограми можуть вибухнути за якусь частку секунди. Люба, мабуть, здогадувалася. Жінки відчувають таке, неначе кішки наближення землетрусу. Однак молода мама вже так стомилася боятися за своє подружнє щастя чи за його видимість, що здалася на волю Божу й навіть до рота чоловікові перестала зазирати. Натомість… почала вишивати. Клала на тканину крихітні хрестики й оживала. Засадила всю ділянку коло дому квітами й співала, пригортаючи до теплих грудей найбільшу втіху — свого синочка.

— Знаєш, Лесю… Спасибі!

— За що?

— За твоє малювання, — засміялася. — Якби не воно, цього малого пустунчика не було б.

Леся вщипнула за рожеву щічку маленьку Миколину копію — і довкола посипалися дзвіночки безтурботного дитячого сміху. Що ж. Нехай вона тепер не малює. Бо не може. Нема коли. Але колись… потім… неодмінно намалює в ліжечку кирпате маля, якому сниться гойдалка з квітів.

Її дні теж скидаються на гойдалки, але вона не жаліється. Ні. Лише тримається щосили за поруччя, щоб не випасти. А потім міцніше стискає кулаки й вирушає воювати на невидиму лінію бою.

— Доброго ранку, бабусенько! Що снилося?

До цього питання за місяць звик навіть товстенький павук у верхньому кутку вікна. Іноді його проганяє санітарочка вологою ганчіркою, але скоріше для годиться, бо волохатий господар усе одно повертається в облюбоване місце й виплітає нову павутину. Леся не чіпає комахи, адже бабуся любить спостерігати, як довгенькі лапки роблять срібні павутинки. Хоч удень вони видаються золотими, бо їх визолочує сонце.

Шкода, проте в лікарняній палаті дуже мало кольорів. Сірий і брудний жовтий. І все. Може, тому щоранку Леся чіпляє на обличчя усмішку, забарвлену в усі кольори веселки. Дівчина сама собі здивувалася, коли вперше змогла всміхнутися отак барвисто. Просто нічого іншого не лишалося: крім її усмішки, у бабусі не було нічого. Звичне життя вирувало десь за вікном. От художниця й поклала собі, що приноситиме його частинку в усмішці.

— Як ти почуваєшся?

— До… б… р… е.

Бабусі важко даються слова. Звуки плутаються, губляться, а то й зовсім зникають. Але Леся не здається й змушує стареньку говорити хоч кілька слів на день.

— От і чудово! Будемо зараз вмиватися й снідати. Я бульйончик із півника привезла. Тітка Дуся свого горластого вояку зарізала. Хоч і молодий, але я варила, певно, години зо дві. Зате пахне! Тітко Лідо, зараз і вам дамо скуштувати.

Палатна сусідка всміхнулася. У неї вже виходило всміхатися.

— Золота ти дитина, Лесю! Нехай би долю світлу Господь тобі послав!

Дівчина знітилася й заходилася діставати слоїчки, скляночки, хлібець.

— Бабуню, учора останній укол зробили, еге?

Хвора кивнула головою, а Леся вхопила руку й поцілувала.

— Отже, у понеділок додому!

У кутиках старечих очей заблищали сльози. Вона таки вижила. А якщо вижила, то, значить, і на ноги зведеться, бо є для кого жити далі.

За кілька днів у кабінеті завідувача втомлений життям чоловік милувався Лесиною веселковою усмішкою. Дивився й згадував колишнє, давноминуле й від того ще прекрасніше. Він же вмів так само всміхатися. Коли то було? А сьогодні самі справи, справи, справи… Хворі. Тяжкохворі. Подяки й банкноти в білих конвертах. Усе остогидло, хочеться просто всміхнутись у відповідь цій зеленоокій німфі. І він усміхається. Щиро, розкриваючи навстіж душу.

— Лесю, ти чарівниця! Ніхто з нас не давав оптимістичних прогнозів, але бабуся, хоч як дивно, має досить стабільні показники.

— Правда? Вона одужає?

— Цілком — то хтозна, але… Усміхайся їй отак щонайчастіше. Твоя усмішка, дитинко, цілюща.

Леся шаріється.

— Дмитре Савовичу, не змушуйте мене червоніти.

Сивий чоловік іще раз пильно вдивляється в знімки, відкладає й огортає дівчину раптовою ніжністю, знімаючи свій панцир. Чи обладунки бога.

— Лесю, я не можу нічого гарантувати. Запам’ятай, багато залежить від вас. А тобі, красуне, я і своє життя довірив би. І не смійся…

Те літо здалося коротким, як постріл, і нескінченним, немовби потяг без жодного вікна. Леся добре запам’ятала спеку, адже бабусю доводилося мити щодня, щоб на шкірі не було виразок, дуже небезпечних для літніх людей. Але куди небезпечніший був безрух. Дівчина вперто день при дні робила з бабцею гімнастику. Уважно спостерігала за фахівцями й за кілька сеансів могла самостійно давати уроки лікувальних вправ.