Олена Печорна - Фортеця для серця

— І де в тебе стільки сил береться, дівчинко? Я он доросла тітка, а так не виходить. Тільки крекчу, а виходить пшик.

— Тіточко, та мені ж не важко… Аби бабуня швидше одужала.

— З такою доглядальницею скоро бігатиме.

Господині справді покращало, тільки-но вона повернулася додому. Будинок із радості аж димаря ще вище вгору задер, як кавалер чи вірний друзяка.

— Ме…ні ліпше, Лесю.

Дівча те бачило й тішилося найменшому успіхові, крихітному крокові, який вів уперед, до нормального життя.

— Хороша моя! Бабцю…

— Що?

— Не лякай мене більше так. Добре?

Старенька всміхалася й нишком стримувала сльози вдячності. Її дівчинка виросла. Так швидко виросла. Красуня стала, а серце в грудях відкрите всім вітрам. Мов без шкіри. Де ж ти є, її доленько? Оце б заміж віддати, тоді й помирати не страшно.

— Бабцю…

— Що?

— Я картоплю копати. Латочка невеличка лишилась. А мені ж скоро… на навчання.

Старенька кивнула, підперши всохле підборіддя рукою. Вона тепер днями дивиться у вікно. Усе дивиться й дивиться… Мо’, кого виглядає?

Вересень дзвенів блакиттю. Такого прозорого неба восени Леся ще не бачила. Ішла міськими вуличками, вдихала грудьми рух, гамір, блиск і подумки прощалася. Вона повернулась в університет, щоб перевестися на заочний відділ. Бабусі нічого не сказала й тітці не призналася, але надумала твердо. Хоч боліло, ще й як боліло. Хотілося повернутися до своєї кімнатки на околиці міста, торкнутися пензлів, дістати фарби й забути про все на кілька днів. Просто малювати. Вона так і зробила. Малювала. З ранку до ночі. Як одержима. Немов смертник перед розстрілом.

Господиня, тітка Віра, дивилася на вимащену фарбами дівчину й хитала головою. Жінка здогадувалася, однак у душу не лізла, нічого не розпитувала. Тільки чай ставила поблизу мольберта, а той холонув за кілька годин, бо художниця не могла відірватися від свого творіння й на мить. Це все одно, що під час пологів запропонувати породіллі трохи перепочити. Лесі здавалося, що коли зупиниться, то й дихати перестане. Тітка не сварила, не змушувала, натомість тихенько забирала чашку, а на її місце ставила іншу, гарячу й запашну, сподіваючись, що до чаю таки дійде черга. Коли навколо чорнильною завісою спускалася ніч, дівчина поверталася в дім знесилена, виснажена й щаслива.

Картини, що народилися тими вересневими днями, були дивовижні. Навіть Леся простоювала навпроти своїх праць по кілька годин і просто дивилася. Ота золота рідина щастя, яка назбиралася в дівчині, тепер вихлюпувалася назовні потужними хвилями, передчуваючи, що скоро не матиме такої можливості.

— Неймовірно. Лесю!.. Як так? Ти не можеш кинути навчання! Ти бачиш їх? Ти ж не сліпа! Дівчинко, та я особисто знайду найкращий реабілітаційний центр і приміщу туди твою бабусю! Послухай мене. Це ж злочин! Злочин — ховати талант, закопувати його в глушині! Де ті Бувальці? Що таке Бувальці? Лесю… дівчинко… надіє моя! Довірся досвідченому дядькові. Я багато бачив, багатьох учив… Але ти… ти одна така. Розумієш?

Леся сиділа, низько схиливши голову. Кожне дальше слово гострим лезом відтинало невидимі крила.

— Олександре Вадимовичу, я інакше не можу… Правда! Бабусі сімдесят дев’ять… Який центр? Найкращі ліки — рідні стіни й рідні… люди. Наша сусідка, тітка Дуся, доглядає бабусю, коли мене нема. Вона чуйна й добра жінка, кращої опіки годі й шукати. Правда! Вона готова бути поруч із бабцею день і ніч.

— То в чому проблема? Лесю, ти не можеш кинути навчання.

Дівчина видихнула одним духом, немов під водою. І не знати, чи вдихнеш знову, чи повні легені води набереш.

— Її очі…

— Що з очима?

— Туга. Вона такого кольору… безіменного. Минулих вихідних я запізнилася на автобус і пішки йшла кілька кілометрів. Звісно, зателефонувала, попередила. Але коли підступила до будинку, Олександре Вадимовичу, у вікні були її очі. Тужливі, застиглі, ледь-ледь живі. Бабуня, певно, сиділа б до ранку або й до нового пришестя, доки б не діждала своєї дівчинки. Розумієте?

— Не зовсім.

— Знаю, що вона житиме тільки тоді, як я буду поруч. Поки що так. Може, за рік чи два…

Чоловік спохмурнів, дістав із шухляди пляшку найдорожчого коньяку, налив склянку й випив одним ковтком, сидячи за робочим столом, чого не дозволяв собі ніколи. Тримав для гостей, різних там комісій, нарад… а тут не втримався. Дивився на зеленооке дівчисько й розумів, що самогубця, закопує себе живцем у клятих, Богом забутих, закинутих і пропащих Бувальцях. Господи! Ще ж і назва яка! Були…