Олена Печорна - Фортеця для серця

— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.

Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.

Уже вдома Леся стояла посеред ночі, обіймаючись із голим садом, і думала про те, чи бувають узагалі щасливі весілля? Уже друга подруга вийшла заміж просто тому, що так було треба. У кишені пропищав сигнал, сповіщаючи про запізніле повідомлення:

«Цікаво, а птахи обіймаються, коли вони в небі?»

Усміхнулася. Вона вже навіть не пробувала зателефонувати. Навіщо? Можна ж отак виливати душу невідь-кому, як самій собі. Що буде, те й буде. Відповіла, як думала:

«Принаймні їм варто спробувати».

Сум може огортати повільно й навіть ніжно. Можливо, саме так підкрадаються хвороби й убивці. Леся навіть не завважила години, дня, тижня, коли сум з’явився вперше, а потім було пізно, він сидів глибоко в ній. І годі вирвати його чи знищити… Хіба тільки разом із собою.

— Дівчинко моя, чого ти мучишся?

— Не знаю…

— Не сумуй. Он незабаром сесія. Поїдеш до міста, збадьоришся.

— Знаю, тіточко. Чекаю. І на чекання захворіла вже.

— Бідненька ти моя.

— Зима на порозі.

— Намалювала б.

— Не виходить.

І кінець розмови. Натомість звичні справи в чіткій послідовності. Дивно. Ніби відбуваєш ув’язнення. Час тягнеться. Липкий якийсь. Улипла — не видерешся. Хочеться руху. Дуже хочеться.

— Я до лісу піду…

— Сама?

— Бабцю, не хвилюйся… Я доросла.

Зачинила двері за собою, а дві жінки перехрестили слід.

— Господи, одиноке таке!..

— Зоє, помовч. Хвилюватися не можна.

— Знаю… Хай уже в те місто трикляте їде…

— Не поїде.

— Еге, доки не вмру. Але смерть ходить десь, Дусю. Де ж вона ходить?

— Хто?

— Леся.

— Та в лісі ж.

Короткі розмови й короткі дні. Осінь прагне розчинитися в перших морозах. Усе чекає на сон. Он поле лягло й мовчить. Може, розкинути руки й бігти, як колись у дитинстві? Тоді злетиш? Чи впадеш? Леся зайшла в ліс, і тут її зустріла тиша. Мертва, чи що? Дівчина меланхолійно блукала серед дерев, шукаючи людей. Так буває. Ми шукаємо когось там, де, здається, його й бути не може. А що, як… Люди просто зникли?

— Аго-о-ов!..

— Го-о-ов!..

— Де ж ти є?

Вітер примчав і волохатим собакою впав до ніг лащитися.

— Хороший мій! Що ж ти там бачив?

— Красу-у-у.

— А мені вже й не малюється. Хвора я чи не хвора. Життя десь є, а мене в ньому нема. Буває так?

— Як-к-к?

— Сама не знаю. Це не урок, що його можна вивчити з підручника.

У відповідь синя тиша. Синя-синя. Як птах учорашнього щастя. Хоча… може, завтрашнього? Бо коли печалі назбиралося стільки, що вже й місця їй не було, дівчину врятувала доля. Леся повернулася з лісу, а вдома на неї чекала гостя в білому костюмі зі звісткою такого самого кольору. Лера Валеріївна, учителька малювання в Степовому, завдяки якій у кутку й стояв справжній мольберт, сиділа за столом і квітнула ясно.

— Лесю… Маю до тебе справу. Розумієш, навчальний рік уже почався, учителя знайти важко, бо всі при ділі, а я їду до столиці! От. Не можу вже. Задихаюся. Юрко противився, але… мені Степове кісткою в горлі стало. А в Києві одногрупник до театру запросив, у трупу. Уявляєш?!

— Вітаю!.. Це ж ваша мрія.

— Дитинко, я в цих місцях стільки життєвого матеріалу назбирала, такого досвіду набула, а характери… Характери, які на кожному кроці! Як видам оте, столиця ридма ридатиме. Ще й п’єсу напишу. А що? Вони там і не здогадуються, у якій люди ямі сидять… Від народження аж до смерті. І знаєш, Лесю, що найдивовижніше?

— Що?

— Примудряються бути щасливими. Та я не про те, хоч… Дівчинко моя, порятуй. Не відпускають посеред навчального року. Юрко залишиться до новорічних свят, тобто до кінця семестру, а мені треба їхати. Розумієш?

— Ні…

— Ти ж на четвертому курсі?

— На четвертому.

— Отже, час від теорії перейти до практики. Іди викладати малювання.

— Учити дітей?

— Угу.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Краще від тебе не навчить малювати ніхто. І край.

І сум пішов собі, але пішов миттю, наче блискавка спалахнула. Для нього зовсім не лишилося місця в Лесиній душі. Вона вчитиме дітей малювати! Учитиме малювати! Це ж воно і є… Щастя.