Олена Печорна - Фортеця для серця

— Господи, рибко моя золота! Та ходімо швидше, ходімо! А ти, Лесю, з таксистом розрахуйся. Як нема чим, з моєї пенсії дістань. Ой-ой-ой! Лихая годинонька!

У будинку молоду жінку роздягли, чистий одяг напнули, вклали в ліжко, вкрили тепліше й заходилися думати-гадати, що діяти далі.

— Мо’, фельдшера викликати?

— Бабцю Зоє, не треба. Я сама собі фельдшер. Дитинка ворушиться. Живіт уже попустило. Як Бог дасть… Усе одно нічого не робитиму.

— Дівчинко моя, а хто це? Чоловік, еге? Валерій?

Віка кивнула, інстинктивно обійнявши круглий живіт.

— А чому?

— Бо… приревнував…

— До кого?

— До колишнього…

— Йой-йой! А було за що?

Молода жінка скривилася:

— Якби ж то. Він і не дивиться на мене. І я ні на кого не дивлюся. Залякав Валерик так, що вже й стовпи оминаю, а як приревнує? Він шалений. Убити міг.

— А давно… Чому нічого не казала? Ти… тому й телефонувала рідко? І не приїздила?..

— Еге. У в’язниці я була. Сама ж туди себе й запроторила. Дурна. Та якби ж то сама, а то й дитинка… Лелечко! І чом же я така нещаслива? Чом по колу біжу? Від батька-деспота в обійми старця… Чоловічого захисту хотілося, уваги, досвіду… — схлипнула й проковтнула. — Батька хотілося… справжнього. Дістала… А потім ще й Валерик. А куди було йти? Куди бігти?

— Віко… Це ти? Правда? Та ти гори здвигнути можеш… У тобі ж енергія вирує… Чому нам не розповіла? Чому не пішла одразу?

Жінка заплющила очі, наче те, що скаже із заплющеними очима, не таке страшне буде:

— Боялася. Я б і сьогодні не наважилась, якби не ніж…

Жінки аж присіли й занишкли.

— Він його в мене кинув, коли на кухні були. Лезо пролетіло за сантиметр від живота.

— Лелечко!..

— Коли б не Ден, я б не жила.

— Ден? Собака?

— Ага… Я коли тікала… розуміла, що секунда-друга — і наздожене мене. Вулиця глуха, на ній і вбивати будуть — ніхто не бачитиме, коли Ден вискочив і ну кидатися… на господаря. Свого господаря. А той… тварину ножем у живіт шурхонув. Бідолашне заскавчало — і ну тікати… Тільки слід кривавий… А Валерик із ножем суне… Я… стою посеред вулиці, дитинка б’ється в мені, жити хоче, а я й кроку ступити не можу.

— Лелечко!..

— Бабцю Зоє, певно, мій янгол-охоронець прокинувся. Бо звідки взялася машина?.. Таксі. Воно з іншої вулиці їхало, я б не встигла до повороту добігти, а… Ден устиг… Кинувся під колеса… Зупинити хотів.

Жінки закрили обличчя руками.

— Боженьку милий!..

Віка лежала тихо. Дослухáлася до життя в собі, а перед очима бачила вірного друга із задертим догори хвостом.

— Ден там і лишився… Поховати треба…

— Дівчинко!..

Нещасна вибухнула плачем, ридма ридала, кусаючи губи до крові, стискала кулачки й усе просилася до свого собаки.

— Ну… тихше!.. Цить!

— Він мене рятував! Лесю! Собака мене рятував! А я своєї дитини мало не вбила. Чого? Нащо терпіла? Чекала… Чого чекала?

— Цить!.. Годі! Тепер усе позаду. Треба жити… далі. Дитинку он народити здорову, виростити.

— Бабцю Зоє, як? Як?

— Не ти перша, не ти остання. Дивись, ще й щастя в долі виторгуєш!

Жінка спалахнула:

— Ненавиджу. Та я їх усіх ненавиджу!

«Знаєш, інколи хочеться тиші. Цілковитої.

Так, щоб увійти в неї, як у воду, зануритися з головою й розчинитися.

А часом … її боїшся, як смертельного ворога.

Цікаво чому?

Адже тиша однакова.

Начебто … »

Леся перечитала повідомлення й прислýхалася до власної тиші. У ліжку-гамаку вже спала Віка, поклавши руки на живіт. Вона завжди так робить. Боронить чи перевіряє, що той на місці, з нею, а в ньому — маленьке життя. Леся навшпиньки підійшла й тихесенько розправила ковдру, щоб тепліше було… обом. Потяглася до чола, спробувала забрати неслухняне пасмо, коли Віка сіпонулася й підскочила так швидко, що ліжко гойдалкою мало не перекинулося.

— Ш-ш-ш… Це я.

Сонна жінка озирнулася сполохано і, пересвідчившись, що в безпеці, знову лягла й заховалася під ковдру.

— Вибач, я не хотіла… Усе добре.

— Нічого. Я звикну.

— Солодких снів!

— І тобі!

Леся вийшла до іншої кімнати, стала над ліжком бабці й кілька хвилин спостерігала, як спить старенька, а потім швиденько заскочила на піч і вже в темряві слухала, яка ж вона, її тиша. Потім дістала телефон, покрутила в руках. Як отой таємничий хтось так тонко вловлює її настрій? А втім… Навіть до таємниць звикають. Дивно, але Леся вже й не сумнівалася навіть, коли друкувала у відповідь те, що відчувала: