Олена Печорна - Фортеця для серця

Першим, що побачила Леся у вікні свого кабінету, була яблунька. Розлога, вона тримала на гілках червонобокі яблука, і нітрохи не журилася, що листопад гойдається на хмарах і звідти має ось-ось піти перший сніг. Перед Лесею ж, слухняно склавши руки на партах, сиділи учні, найперші в її житті. Сиділи й виблискували оченятами: мовляв, а що це за тіточка нова, чим вона дише?

— Добрий день!

І дружний хор дзвіночків у відповідь:

— Д-о-б-р-и-й д-е-н-ь!

— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.

Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.

— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.

— Які? — не втримується руде хлопченя.

— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.

— Правда?

— Аякже.

— А ви що, і чарівну паличку маєте?

Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.

— Звичайно.

— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.

— У крамниці.

— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.

— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…

Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.

— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.

— Де? Де? Де?

— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?

Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:

— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?

— Ех! А ми хотіли чаклувати.

Леся озирається.

— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?

— Зараз?

— Перший?

— Сніг!

— Хочемо!!!

— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.

— Нумо!!!

— А як це? Вогники-маячки?

— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!

— Овва!

— Я хочу намалювати ліхтарики!

— І я!

— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?

— Яблучко!

— Яблука!

— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.

Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.

— Ой! Дивіться, сніг!

— Де?

— Он!

— На малюнку?

— Та ні, за вікном!

— Сніг!!!

— Ура!

І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.

— Виходить, це ми його начаклували?

Леся народилася. Трапляється таке. Людина народжується вдруге вже усвідомлено, коли знаходить себе справжню. Вона знайшла й розчинилася в собі знайденій до останньої краплиночки. І діти те відчули. Діти вміють відчувати. Неймовірно, але всі учні, навіть старші, бігли до кабінету малювання, передчуваючи щось надзвичайне. Леся Михайлівна всміхалася вже на порозі й впускала не до кабінету, ні, а до магічного світу, у якому неможливі речі ставали цілком можливими, ба більше — реальними. Їх можна було не тільки намалювати, але потримати в руках і навіть показати іншим.

— Це я тебе впускаю до своєї мрії.

— Ой! Яка вона рожева!

— А я малюю гаряче морозиво. Бо сестричка морозиво обожнює, а все хворіє й хворіє.

— А я… я намалюю космос.

— Я квітку, у якій живе сонечко.

— Яке сонечко?

— З крильцями.

— А я думав, що справжнє.

Леся тішилася, ні, вона літала. Знову. Цього разу так високо, що могла торкнутися чолом нерозважної хмаринки. Дівчина йшла коридорами школи, своєї школи, у якій навчалася стільки років, але тепер приміщення видавалося іншим. Тут нічого не додалося і ніщо не зникло, але вона в цих стінах була вчителька. Молодесенька. Тендітна. Старшокласники спершу навіть уважали її за свою. Але вчительку. І не лякали її гори шкільної документації, оформлення кабінету, семінари, наради, гості в школі й відкриті уроки. Леся пливла освітянськими водами, помічала підводні течії, навіть гостре каміння, але минала те все легко, бо любила… дуже любила свою роботу.