Олена Печорна - Фортеця для серця

— Нічого. Просто.

— Бабуся ж чекає. Певно, коло хвіртки стовбичить півдня. Хіба не знаєш?

Леся світлішає. Село — це ж не просто будинки. Доки живуть люди, житиме й воно.

Бабуся зраділа, вгледівши дівчат. Старенька завжди мінилася на обличчі, коли з’являлася Леся. Ніби молодшала. Віка жартувала: мовляв, найдійовіша пластична операція — після розлуки побачити кохану душу. Бабця кивала рукою: мовляв, нахапаються слів розумацьких, а їй і без них добре живеться, бо онучка повернулася.

— Бабусю, я Ромашку видою. Можна?

— Та йди вже, йди. Худобина чекає.

Леся бігла до повітки, як на побачення. Ромашка справді чекала на господиню, раділа щиро, облизувала шершавим язиком і мукала так голосно, що Мурко змушений був тікати в тихше місце.

— Хороша моя, ти сьогодні пахнеш конюшиною. Смакувала травичка?

Корова кліпала довгими віями й хиталася з боку в бік, як молочний корабель.

— Ну-ну!.. Дійся, люба.

— Лесю, треба б сіно завтра в копицю скласти.

— Добре, бабуню. Ми з Вікою, тому швидше впораємося.

— Еге.

Старенька якось дивно замовкла, натягши тишу, неначе тятиву. От-от розірветься. Леся підвела зелені очиська.

— Бабцю…

— Що? Нічого. Хіба… Тут такі новини, — і зацокотіла: — Вічина мати на тому тижні дорогенького свого втришия виперла.

— Дядька Петра?

— Атож. Одновусий брикався, але Ромчик вигнав.

— Який Ромчик?

— Друзяка ж найліпший.

— Це оті, що навідувалися частенько? Зачекай… Що ж виходить? Тітка Галя лишилася жити з коханцем? А його половинка де поділася?

— З Одновусим і повіялася.

— Вони що… обмінялися?

Старенька активно закивала головою.

— Кіно.

— А ми, Лесю, серіалів уже не дивимося. Життя, дитино, куди цікавіше.

— Треба б Віці розповісти.

— Я вже дівці розказала.

— Уже? А де вона?

Старенька розвела руками.

— Де-де? У хаті плаче. Але ти не чіпай. Нехай поплаче. Легше стане. Бач, мамка коли отямилася… Мо’, дитина зможе хоч зрідка додому навідуватися, а то ж і кроку не ступала, прости Господи, три роки. Та й приїздила, бідолашна, рідко… А як?

Леся слухала, як дзюркоче молоко. Цівочки зникали в білій рідині, а та, здавалося, крутилася в дійниці. Чистісінько люди. Вони часто біжать по колу, зовсім того не помічаючи.

Леся повернулася туди, звідки вирушила, коли найменше того чекала. Хоч як дивно, але щастя робить людей вразливими. Після білої смуги рано чи пізно життя набирає чорної барви.

Екзамен тривав четверту годину. Третьокурсники тремтіли, хоч подумки мріяли про відпочинок. Цей іспит, як-не-як, був останній. Складний? Так. Але ж останній. Потім тільки літо. Леся вибігла з аудиторії й одразу ж закружляла, притискаючи залікову книжку до грудей.

— Склала?

— Оцінка?

— Номер білета?

Її закида`ли запитаннями, а щаслива студентка радісно щебетала. П’ять хвилин тому декан гарно вивів «відмінно» й розписався. Перемога! Інстинктивно потяглася в кишеню й машинально вийняла мобільний телефон. Екран сповіщав про сім неприйнятих дзвінків. Дівчина відчула, як пальці миттю покрижаніли. Чому вони так тремтять? Лише з третьої спроби змогла розблокувати клавіатуру й натрапила на есемеску:

«Лесю, бабуся в районній лікарні. Інсульт».

Перед очима закрутилася завія. Білі цяточки вкрили собою світ, але він чомусь зробився чорний.

— Райська, що? Тобі погано?

Леся ледь трималася на ногах і ніяк не могла пригадати розкладу приміських автобусів. Дивилася на годинник, а бачила одне-єдине слово — «ІНСУЛЬТ».

— Лесю, ти куди?

— У лікарню. У мене бабуся в лікарні.

Одногрупники ще довгенько дивилися вслід, хлопці навіть із вікна вилізли, спостерігаючи, як дівчина біжить доріжкою до найближчої зупинки.

— Отак пак!

У лікарні пахло медикаментами. Скрізь і всюди. Леся сиділа коло ліжка бабусі лише годину, але їй здавалося, що цей запах заповз у найвіддаленіший куточок мозку. Її мозку, тоді як бабусин… Лікар щось розповідав про відірваний тромб і закупорку, кисневе голодування, вражену ділянку… терміни, слова, слова, слова… Але чому? Господи, врятуй і помилуй! Дівчина шепотіла уривки молитви, збивалась і починала знову. Тітка Дуся тихенько вийшла, щоб купити водички, а заразом лишила дівчину наодинці з хворою.

— Бабусю… Бабусечко. Ріднесенька моя… Як же так? Ти ж не жалілася… зовсім. Ти ж сильна.

Сива-сива жінка злилася із сірим лікарняним ліжком, наче її тут і не було. Худе тіло ледь окреслювало горбок, у ледь помітні вени встромили голку. Леся підвела голову до крапельниці й заходилася рахувати кількість крапель, які спадали вниз і бігли по трубці до змученого тіла.