Олена Печорна - Фортеця для серця

— Боляче? Стривай, зараз бинт винесу.

— Ні. Болить не там. Не варто.

І пішов уже знайомими широкими кроками, лишаючи по собі рожевий слід.

— Вибач… — прошепотіла в спину, але він того вже не чув.

Зате чули інші, здавалося, що навіть думки підслуховують, а не лише слова. Сканують її, як піддослідну в таємній лабораторії, щоб вивісити біля кожного óргана діагноз.

— Сліпа.

— Глуха.

— Дурна.

— Такого хлопця відшила…

— Як?

— Отак! Учитися надумала.

— Хай ще вступить спочатку!

Справді, ейфорія помалу змінилася острахом. Страх невдачі лякав. Хоч ні… паралізував свідомість. Їй здавалося, що коли вона зріжеться на вступних екзаменах, то її життя скінчиться. Просто скін-чить-ся. Не буде його. А що буде? Нічого. Вона ж ризикнула всім. Удалим заміжжям. Прихильністю найріднішої людини. Думкою людей, яким тепер видавалася напівбожевільною… чи одержимою. Еге… отим своїм малюванням. Але хіба ж кожному поясниш, що малювання для неї — повітря, смак, дотик, слух. У ньому вся вона. Воно і є для неї форма життя. Навіть бабуся, хоч як їй того не хотілося, змушена була змиритися.

Леся пам’ятає, як дістала благословення. Коло батькової могили, на краю сільського кладовища. Старенька здогадувалася про наміри онуки, але ні одна, ні друга не наважувалися поговорити. Зрештою… Леся саме проривала бур’ян на могилі. Кілька стеблинок у руках. Звичайних травинок, а пальці рухалися самі собою. Легко. Плавно. Красиво. Малювали хрест, створюючи лише їм відому симфонію руху. Старенька стояла поруч, біля невеличкого пам’ятника. Жінка обійняла холодне каміння шорсткими долонями. Власне, вона робила так завше. Ніби материнське серце могло бодай на коротку мить уявити, що торкається сина. Але руки швидко стали холодні. Як у мертвої. А в Лесі мають бути теплі. Їй жити треба. Зиркнула на онуку й зачудувалася. Дитина навіть зело рвала, малюючи.

— Лесю…

— Що, бабуню?

Старечий голос по-зрадницькому затремтів. Жінка заледве слова із себе видушила, щоб не розплакатися з розпуки:

— Якщо хочеш, то їдь.

Дівчина шоковано випустила стеблини з рук.

— Правда?

Стара розчаровано махнула комусь невидимому нагорі.

— А що з цим удієш? Тільки, Лесю, гляди… Не обпечись!

Дівчина кинулася до бабусі й міцно-міцно обійняла, не підозрюючи, на скільки безсонних ночей її прирікає.

— Спасибі! Спасибі, бабусечко! Спасибі, рідненька!

Жінка плакала й притискала до себе єдину втіху.

— Ото дурненька!..

І Леся засіла за підручники, узявши з бібліотеки все, що тільки знайшлося. Тітка Дуся нишком зиркала на схилену над книжкою голівку й щасливо всміхалася. Вчитиметься.

— А вступлю?

— Аякже!

— Лячно якось.

— Таке з усіма було й тебе не мине.

Цю житейську аксіому підтверджували Люба з Вікою та всі випускники Степового, які хвилювалися страшенно. А як інакше? Інакше то вже не абітурієнти.

— Вступила!!!

Вона стрибала на східцях центрального входу в університет і дивувалася, чому небо так щасливо сміється. Таки сміється. Усі довкола сміються. Хоч ні, он якесь дівча рюмсає, розмазуючи по обличчю косметику, яка виявилася не такою вже й водостійкою, щоб витримати провал своєї власниці. Зрештою незнайомка більш-менш оговталася, стисла міцніше кулачки й твердо пішла до виходу. Коли порівнялася з Лесею, то раптом спинилася й процідила крізь зуби:

— То це ти моє місце урвала, сучко? Усе вже в моїх руках було. Аж ні, встряла зі своїм… вікном, матері твоїй!..

Леся вражено відступила. Вона впізнала дівчину, бо зустрічала це обличчя на спільних вступних екзаменах.

— Що? Язика проковтнула? Геній довбаний!

— Чого… ти так?

— Як? — Дівчина вже остаточно опанувала себе й заходилася витирати туш зі щік. — От із якої ями, скажи на милість, ти вискочила, га? Я стільки років на ту школу мистецтв перевела. Уже від малювання нудило, а воно, бач, віконце зляпало — і бац! Геніально! Самобутньо! Яка техніка! Ото шушвалі всякій щастить! Нічого, нехай тепер лиса підлота назад бабло вертає, ще й із наддатком — за моральну шкоду. Бач, декан наполіг! А йди ти разом із деканом!..

— Доню, що?

Дівча зиркнуло спідлоба на огрядне черевце в дорогому костюмі й значуще показало середній палець. Чоловік одразу ж укрився плямами й став схожий на розкоханого гепарда.

— А я ж казав, нащо тобі відстій такий? Образотворче мистецтво! Ще й педагогічний! Ото треба було зразу до столиці на модельєра вступати, а не в цю діру лізти!