Олена Печорна - Фортеця для серця

Коли потенційна майбутня мама зайшла до хати, то одразу ж захотіла вийти, але стрималась і чемненько привіталася. А старий Панський тої самої миті розпустив хвоста, як півень бойовий, і кинувся грудьми до перемоги:

— Красуня!.. Ой, яка ж красуня! Правнучок удалий вийде.

Дівчина хаотично озиралася по кімнаті, немов шукала підказки чи опори.

— Золотце ти моє!.. Ой, Миколине!.. Коротше, Лесю, обирай день весілля. Я сьогодні добрий.

Дівчина мовчала, відчуваючи, як кров шугнула й дзвенить у скронях дрібними дзвіночками.

— Яке весілля?

— Ваше з Миколою. Вітаю!

— Бабо…

Господиня кинулася рятувати ситуацію так, як могла. Скрученим пальцям довго не вдавалося відкоркувати пляшку самогонки, але зрештою гість таки скуштував медової, затим хлібної, а там і винця хильнув виноградного.

— Ой, які ж ви люди хороші! А я оце й забув, що таке люди.

— Нічого, Федю, нічого. Ти, соколику, додому прийдеш, то скажи, що нареченій подумати треба…

Захмелілий чоловік жваво підвів голову:

— Яке думати?

Але старенька рукою за плече взяла, по спині провела, у вушко зашепотіла:

— Вона ж дівчина, Федю, не годиться дівчині отак нахрапом. Та й свати де?

— Які свати?

— Хороші… Люди…

— Люди?..

— Еге, Федю, послухай старої баби, нехай молоді самі вирішують. Не плутайся ні ти, ні я. Домовилися? Бо діла сердечні — то тобі не бізнес вести. Тут накапостити можна так, що й дитину загубиш. Он я Ніну хотіла? Хотіла! А чим скінчилося? Від доленьки не втечеш. А як тиснути почну, то ще й дівку згублю. У мене, Федірку, іншої вже не буде…

— Таж і в мене онука іншого нема.

— Отож!

— Гірко!

Вибір змінює життя. Вибір схожий… на річку в місці, де та обирає напрямок свого річища, бо потім хоч як вода того прагнутиме, але проти течії не поплине. Дещо ми вибираємо несвідомо, а трапляються моменти, коли в житті починається щось нове, і тоді обирати вкрай непросто.

Лесі в перші кілька днів здавалося, що її розіграли. Невдалий жарт сп’янілого чоловіка, та й годі. Аж ні. Уже того самого вечора примчав щасливий Микола і, неначе в кіно, став на одне коліно.

— Виходь за мене…

Леся чула, як трава довкола ворушиться, залита місячним сяйвом, мов свіжим молоком. Господи! Що ж їй робити? Що?

— Я не знаю, що тобі відповісти.

Хлопчина торкнувся гарячими вустами долоньки й миттю обпік шкіру.

— Я зачекаю…

— Оце так ситуація, — констатувала Віка.

А Любочка, як мантру, повторювала своє соте чи тисячне «погоджуйся». Лесі… Лесі хотілось обернутися на мушлю, щоб було чути, як плаче в ній море. Чи то вітер? Він у ці дні був якийсь розхристаний і босий. Ганяв куряву дорогами й тужив за дощем, а знайти не міг. Хоч де був, хоч які хмари за руки хапав, не йдуть вони сюди.

— Яка любов? — думала Леся.

— Подумай, онучко, добре подумай. Матимеш усе.

— Лесюню, я тебе на руках вік носитиму…

— Ото пощастило дівці!

Леся навіть малювати не могла, олівець випадав із рук, фарби плутали кольори, а самотній мольберт припадав пилом у кутку кімнати.

— Що ж робити? Що мені робити, мамо?..

Підказки й спокою не було ніде: ні в хаті, ні надворі. Он корова, і та кивала головою на юну господиню: мовляв, чого ти, хазяєчко, мучишся? А Леся й сама не знала чого — відчувала тільки, що нема чим дихати. Хтось куряви придорожньої в легені натрусив — і пропадай тепер. Або живи, звикай жити.

— Лесю, подумай, нащо тобі вчитися? Та ще й малювання?

— Миколо, послухай діда. Жінка має вміти одне! Борщ варити й дітей глядіти!

— Дівчинко моя, до міста не пущу! Місто татка твого проковтнуло. Чого там хорошого? Не їдь!

— Лесю, Лесю, от послухай вчительки своєї. Обпалила я крила, але тобі не дам. Їдь і вчися!

І лише тітка Дуся мовчала довгими вечорами, коли дівчина тікала в старий-старезний дім, шукаючи порятунку. Там її ні про що не питали, ні до чого не змушували. Там підморгувала оком піч і пахли трави, занедбані трави, які вже й самі не відали, від чого лікувати мають.

— Мені хочеться дощу.

— Та вже давно треба. Земля спрагою сходить.

— Тітко Дусю, що мені робити?

Жінка дивилася вглиб ночі й мовчала. А що скажеш дитині?

— Якби ж, дівчинко, ми все знали. Сама маєш вирішити… А як і помилишся, то лише сама.

Для приречених час має іншу швидкість. Лесі, наприклад, здавалося, що він повзе курявою доріг, хоч минув лише другий тиждень. Звісно, дійти якоїсь думки щодо весілля можна й пізніше, а от із навчанням… З ним зволікати було невільно. Це як… з дощем.