Олена Печорна - Фортеця для серця

Дощ нічними фарбами малює й сплутує уявні обриси, пестить, кличе, оголює. Дівчина прагне торкнутися невидимої тіні, а натомість закутується тепліше в ковдру, щоб тихесенько, ледь-ледь прошепотіти:

— А в мене незабаром випускний.

Чи пам’ятає мама про це десь там, у своєму житті? А в Лесиному… у Лесиному житті геть усім старшокласницям випускні сукні допомагають обирати матусі. Навіть коли самі випускниці від того, відверто кажучи, не в захваті. Смішно.

— Мамо, ну ти й даєш! Та в цьому хіба до церкви на службу, а не на випускний!

— Мамо, та це відстій! І такий колір був модним три року тому!

— О Господи, що це за музейний експонат?!

Леся, коли випадково чула такі репліки десь серед торгових рядів, скручувалася равликом у свій панцир і могла день не розмовляти. А іноді… Іноді плакала, не криючись.

— Донечко, яка ж ти красуня! Тату, подивися лишень!..

— Овва!.. Жінко, а це точно наша дівчинка? Не пізнаю.

Навпроти дзеркала тої миті крутилася на всі боки звичайнісінька старшокласниця, яка для найрідніших неодмінно була зіркою високого подіуму, а що ноженята трошки кривенькі й ніс із горбочком — то це ж дрібниці!

— І не сперечайся, золотце, нам краще знати!

Як же Лесі хотілося, щоб хтось так само сказав! І нехай би в неї був отой капосний ніс із горбочком і ноги криві! Нехай! Зате вона мала б поруч людей, які кликали б її донечкою. Ет! Певно, і сукні тому ніяк не вдається вибрати, бо нема з ким.

— Бом.

Дівча вслýхалося, навіть із-під ковдри голову висунуло.

— Бом.

Усміхнулася, відчувши подих вітру в глибині ночі.

— Прилетів-таки.

— Бом.

— І тобі добраніч!

Нарешті заснула, щоб бодай уві сні віднайти свою сукню.

— Бабо Зоє, ви хоч їй скажіть!

Старенька мружила сиві очі.

— А не закоротка?

Віка сердилася й підстрибувала, махаючи руками, немов ціла вітряна електростанція.

— Ну, бабо Зоє, гріх такі ноги ховати! Любо, скажи!

Люба заздрісно їла оті ноги очима й здатна була в цю мить продати душу чи що там треба, щоб так само стояти навпроти дзеркала в сукні неймовірної краси.

— Ти як хмаринка!..

— О, ще одна поетеса озвалася. Любо, ні, ну клас! А що білий колір немодний, то маячня, еге! Дивися, як їй личить!

Вираз кругленького обличчя свідчив краще, ніж слова всіх поетів.

— Феєрично!

Віка засміялась, обійняла спантеличену Лесю й закружляла з нею по кімнаті. Люба й собі підхопилася й приєдналася до парочки, а баба Зоя дивилася на дівчат довгим-довгим поглядом, з якого без упину хлюпала ніжність, хлюпала на всіх трьох, але пестила одну-єдину — ту, що білою хмаринкою кружляла в її старечому серці й примушувала його битися знову й знову. Бо як інакше? Кому ж вона, крім неї, потрібна, сиротина?

— Ех, коли б ти, Лесько, змогла сукню сьогодні до клубу вдягти! Миколі памороки відбило б одразу. Нокаут хлопцеві!

— Та ну тебе!

— Ага, думаєш, я не бачила, як він учора під твоїми вікнами стояв. Змок до нитки, а стоїть і ди-вить-ся.

Дівчата захихотіли, дзвоники сміху покотилися будинком, наскочили на вусатого красеня, що саме спочивав на стільці, і розбудили. Кіт невдоволено розплющив одне око, розпізнав звуки й утомлено заплющив: мовляв, регочіть, реготушки. Що з вас візьмеш? Молодо-зелено. Хоча… кавалер таки вчора стовбичив під вікнами мало не до півночі. І чого, спитати б? Захворіти надумав? Мур! Він, наприклад, у такий дощ і носа не виткнув би, нехай там хоч усе котяче царство його любові жадало. Ще чого!

Двері рипнули — і до хати зайшла тітка Дуся. Жінка зиркнула на свою улюбленицю в білосніжній сукні й не втрималася на ногах, присіла простісінько коло дверей. Добре, що там стілець стояв, а ще краще, що сонний Мурко встиг вчасно з нього зіскочити.

— Краса ж яка, донечко!

Леся засвітилася, підбігла до тітки, схопила руки й поцілувала прямісінько в репані мозолі.

— Спасибі, тіточко!.. Вона… вона найкраща!

Жінка розчулено втерла очі й обійняла свою художницю. Ну й грець із нею, з двомісячною платнею! Вони що — не люди? Невже не можуть дитині сукні в бутику купити? Щоб зірочка їхня, сонечко золоте, мала випускне вбрання, а не ширвжиток який.

Хоч до чого не приглядалася Дуся, нічого до рук не просилося. Сукня та й сукня. Коли на семінарі була аж в області, то йшла повз крамницю модну, з тими, як його, брендами, а тоді у вітрині, на найвиднішому місці оцю сукню побачила й уклякла. Лесина сукня. Для неї ж. Простенька така, нічого ж ніби й нема такого аж-аж, а відчуття, що хмаринку з неба стягли і з неї сукню пошили. Білу-білу. Як мрії дівочі.