Олена Печорна - Фортеця для серця

Ну, справді, не картини ж продавати в райцентрі? Там товару іншого вимагають. Молочка свіжого, сметанки домашньої, картопельки, капусти, бурячків, морквиці, часом свійської качечки, улітку вітамінчиків усяких: полуниць, малинки, вишеньок. Ото крам! З тим і їдуть, а на вторговане виживають, бо як інакше? Роботи ж нема ніде! Сільська рада, медпункт, пошта, клуб, бібліотека, дві крамниці і, звісно, школа — ото і вся біржа праці на селі, не проштовхнешся. Колгоспу нема давно.

Чухають потилиці чоловіки, поглядаючи на кістяки колишніх комбайнів, що стоять просто неба вже не перший рік, укриваються іржею й мовчать криком тужливим, плачуть за земелькою. А та… Земля покраяна, порізана, розмежована між людьми. І самотня. Є паї. Є земелька родюча, та з чим до неї підійдеш? Хіба руками обіймеш? Ото фермер, поважний Федір Якович Панський, погоду й диктує. У нього ж і техніка, у нього й збут товару. Тендер за тендером. А ви працюйте, любесенькі односельці, за копійки. Скажіть спасибі й за те. Кажете, оренду за паї відшкодувати треба? Звісно. Але чим і скільки — теж йому вирішувати. Він тут бог і цар. Кому що не подобається, то в того й проблеми виникнути можуть. Легко. Серйозні. Отож сидіть тихенько, а щоб веселіше було, хильніть чарчину-другу — це можна. Дивись — і світ іншими кольорами заграє.

То чого ж було дивуватися, що й без того статний Микола, онук такого багача, був парою завидною. Високий, вищий за свого діда й батька на голову, широкоплечий, зі щирим поглядом, веселий, щедрий, відданий. Юнак уже два роки, як навчався аж в обласному центрі на юридичному факультеті. Аякже! У сім’ї ж має хтось оті каверзні закони знати, стверджував Федір Якович, тому в онука іншого майбутнього й бути не могло. Але вчився юнак, на диво, добре, і в загули не кидався, чим студентство часом грішить, додому на кожні вихідні їздив. Одне слово, приклад для наслідування, хоч у рамку вправляй і на стіну вішай.

Проте… Мабуть, його фотографії, нишком зроблені, лежали не в одній дівчачій схованці. Ще б пак! За такими дівчата мліють, розум утрачаючи. Навіть сліди їхні виціловують. Кожна з них ладна була на все, щоб юнак звернув увагу, помітив, а там… У цьому місці замість слів самі зітхання. Виявляється, щастя в їхньому районі мало цілком людське прізвище — Панський. От тільки біда: чого прагнули всі, не бажала ота одна. Хто? Та Леся Райська. Ну хіба не пришелепувата?.. Угу. Вона. Художниця.

— А злива співає, чуєш?

Віка зиркнула на подругу, крутнула коло скроні й усміхнулася:

— Ага. Мені мамка кращої заспіває, бо вчора в буряки не полізла, а сьогодні там море-океан. Ех! Як непогода, то мати до клубу не пустить. Ото оказія!

Дощ ішов усю ніч. Лесі не спалося, тому вона слухала воду, як слухають когось дуже близького, навіть рідного. Може, так слухають кров? Кажуть же, що кров здатна кликати. Дивно. Дівчина відкинула з чола волосся, вилізла з постелі й підійшла до вікна. За ним травнева ніч купалася в зливі голою. Старі яблуні гачкуватими пальцями сварили безсоромницю, а тій було байдуже. Леся всміхнулася. Їй навіть закортіло вийти простісінько під дощ і відчути, який він на дотик. Та ні. Бабусю ще потривожить, а вона погано спить, може й цілісіньку ніч пролежати в темряві з молитвою-шепотінням. Це ж треба, стільки років минуло, закотилось у високу траву, а біль утрати не змалів, став інакшим, змінив свою подобу, але не відпустив бідолашну: мучить, дошкуляє, немов давня-давня незагойна рана, що з нею доводиться жити до останнього віддиху. Може, це і є хрест? Отой, що в кожного свій?

Відвернулася від вікна, босими ногами пройшлася дерев’яною підлогою, у якій знала кожну мостину, де котра озивається і як саме, але нині треба тихесенько, тому обійшла всі можливі «клавіші», а потім хутенько стрибнула в ліжко, немов пірнула. Так було треба. Звук різкий, ніби зойк, але короткий. Прислýхалася. Лише вода з листям шепочеться. Спить бабуня, не розбудила. Усміхнулася. Лесі здалося на мить, що вона знову маленька дівчинка, яка ховається під ковдру, боїться ночі й сумує… за мамою.

Мама… Леся вже й сама не розуміла, що відчувала до жінки, яка дала їй життя. Стільки років минуло без неї. Довгих і коротких днів та ночей, у яких коло дівчинки мами не було. Просто не було. Коли Леся раділа чи плакала, бавилася чи хворіла. Ба більше, про маму дівчина думала лише отак, потай. Але часто. Іноді навіть повторювала слово «мама», старанно вимовляючи кожен звук, ніби так могла наблизити до себе цю жінку. Мама… Де ж ти тепер? Яка ти?