Андрй Курков - Остання любов президента

— Згоден! — видихнув я і відразу ж відчув полегшення в грудях. — Але з умовою, що я не братиму участі у виборах!

Львович зі Свєтловим перезирнулися.

— Ні, ви не зрозуміли! — заторохкотів нервово Львович. — Ми усе вирахували! Ви все одно виграєте на позачергових виборах. Ми вже повністю розписали сценарій! Ми працювали три доби!

— Ви хочете, щоб відразу після виборів мене вимкнули? — я показав рукою на свої груди. — I знову вибори?

— Ні, — Свєтлов заперечно похитав головою. — Ми займаємося цим питанням. Навіть американці згодні нам допомогти. Потрібно визначити, звідки намагаються пробитися сигналами до вашого серцевого датчика. Якщо впіймаємо довгу хвилю, ми нею, як слідами, вийдемо на цю контору!

— А що, хіба досі не зрозуміло кому це вигідно? — Я саркастично всміхнувся.

— Зрозуміло, але у таких випадках ми можемо впіймати лише виконавців, а не замовників.

— Робіть, що хочете! — я дав собі спокій. — А мені встановіть сюди телевізор, я хоч буду новини дивитися!

— Не можна, — зі співчуттям у голосі застеріг генерал Свєтлов. — Він не буде тут працювати. Цілковите блокування. Адже на ваш датчик можна вийти навіть через увімкнений телевізор, вірніше, через його антену.

— Відрізали? — запитав я та обвів усіх поглядом. — Ви чимось нагадуєте мені змовників...

— Можливо, віскі? — запропонував раптом генерал Філій та обережно поглянув на Свєтлова. — Адже можна?

— Віскі? — сумно повторив Свєтлов. — Можна! Панові президенту можна усе, чого йому заманеться! Він не турбується про державу! Він не думає, що якщо до влади прийде опозиція, то для більшості його команди завжди знайдеться місце у в’язниці, а в інших заберуть усе, що є, та випруть голими та босими за кордонні стовпи... Разом з дружинами, дітьми та коханками! Ми ж не вас захищаємо, ми намагаємося врятувати систему від системи, яка ще набагато гірша від сьогоднішньої!

Дивно, але, прослухавши цей відчайдушний монолог Свєтлова, я раптом засоромився. Ні, моя емоційна байдужість як і завжди була на місці, але у голові виник слабкий протест. Протест проти цієї самої байдужості до доль Батьківщини та її служників.

— Гаразд. — Я спробував бадьоро посміхнутися. — Я на вашому боці. Але тримайте мене у курсі подій!

Київ. 22 травня 1992 року.

Страшенно ненавиджу скандали. Дуже-дуже ненавиджу. Бо не вмію брати в них участі, а тим більше, отримувати задоволення. І вчора, коли ми виявилися єдиними відвідувачами Музею російського мистецтва (ось тобі і культурна країна!), коли Мира милувалася «передвижниками», мабуть тому, що після еміграції до Ізраїлю та повернення до Києва сама стала «передвижником», але валіз та баулів, — я тривожно малював у своїй уяві «розборки» між її та моєю мамами. Нервово поглядав на годинник, розмірковуючи, коли до них повертатися.

Ми добрі дві години блукали залами музею. Потім зайшли у булочну та взяли по бубликові з маком і не поспішаючи попрямували назад, туди, де велися переговори.

— Твоя мама вже пішла додому, вона чекає тебе на обід, — багатозначно промовила Лариса Вадимівна, щойно ми з Мирою зайшли до кімнати. — А завтра увечері ми знову тут зустрінемося.

— А ночувати? — я подивився на тахту, гулясту через пружини, що рвалися на волю, та на металеве ліжко з блискучими залізними набалдашниками на чотирьох «несучих колонах» обох спинок.

— Мама тобі про все розповість!

Я кивнув на прощання. І Мирі, і її мамі. Та поїхав на роботу. Вранці я встиг подзвонити Жорі Степановичу. Сказав, що вирішую квартирні проблеми.

— Вирішиш — прийдеш! — спокійно відповів він.

Проблеми не вирішилися, а на роботу треба було їхати. Хоча в мене там був маленький, але цілком європейський офіс з телефоном на столі. Там я почував себе поважним й дорослим чоловіком, до якого лише одна Віра ставилася зневажливо. Але і це минеться, коли я вирішу усі свої проблеми з житлом та відвідаю той магазин. Тим більше, що його назва та адреса були мені тепер відомі.

Київ. Грудень 2004 року.

Дивно, коли людина лікується, у неї з незрозумілих причин виникає передчуття кращого життя. Я помічав це протягом багатьох років у своїх знайомих, навіть у тих, у кого лікування закінчувалося смертю. От зараз і сам переживав цей синдром.

— Чого це ти такий веселий? — запитала в мене Світлана, коли я повернувся додому.

Запитала підозрілим голосом та поглянула таким самим поглядом. Я навіть не знаю, про що вона подумала. Але саме тут пролунало її друге запитання: