Андрй Курков - Остання любов президента

«Дорогий Дмитре, — виводжу я «паркером» і відразу ж відчуваю дискомфорт, невідповідність ручки та написаних нею слів. Дістаю, нарешті, кулькову і нею продовжую: — На жаль фінансова ситуація наближає необхідність твого повернення. За моїми приблизними підрахунками, наших зі Світланою грошей вистачить для вас до кінця лютого. Так що налаштовуйся на спокійне життя тут, у Києві. Мама чекає тебе та усю твою сім’ю. Квитки для вас я забронюю відразу після Нового року. Я сподіваюся, що Новий рік ви зустрінете гідно. Для нас це свято буде сумним. Світлана досі не відійшла від втрати дітей, і мені іноді з нею важко. Але, на щастя, з’явилася нова надія.

В аеропорту я вас зустріну, як і має бути. Коли збиратимеш речі, не забудь взяти у професора копії своїх медичних паперів. Обнімаю, твій брат Сергій».

Лист вийшов куций, і я для солідності поклав у конверт ще подвійну новорічну листівку та поставив під видрукуваним текстом свій підпис «паркером».

— Нілочко, відправ лист разом з листівками, — попросив я у свого кабінетного ангела-охоронця.

— Звичайно, — посміхнулася вона.

Карпати. Січень 2016 року.

Серцю не накажеш. Я сидів за столом, відклавши роздруки новин, та думав про Майю. Я думав про неї, як про останню жінку в моєму житті, про останню, яка нічим, крім серця свого покійного чоловіка, зі мною не зв’язана. Кожна наступна жінка у моєму житті була складнішою та віддаленішою від мене, ніж попередня. Ні, спочатку, у юності, мої жінки були моїми або їхніми помилками. Починаючи зі Світлани, обличчя якої я вже давно забув. Пам’ятаю лише весілля з приводу вагітності та розлучення за згодою. Потім, як мені здається, я чомусь навчався. Навчався в життя. Ставав вимогливішим до життя та жінок. І дозволяв їм бути вимогливішими до мене. До пори — до часу, звичайно.

І що тепер? Підводити підсумки? Найбільш коханою була Світлана Віленська, з якою в мене могло б бути щасливе життя та двоє дітей. Найвеселішою та найспритнішою ця, як її? З протезної майстерні на Подолі. Ім’я та обличчя стерлися у пам’яті. Найпростішою та по-наївному вірною — донька Давида Ісааковича. Найхолоднішою, чужою, апофеозом моєї недовіри до жінок — Майя.

Мої сумні роздуми були перервані Свєтловим, який не стукаючи зазирнув у палату. Він перш за все поглянув на вікна-фотографії на стінах, розуміюче кивнув.

— Потерпіть, Сергію Павловичу, усе йде за планом. Завтра вас зареєструють кандидатом. Казимир вже зареєструвався. Подивимося на реакцію.

— Подивимося, — труснув я головою. — А як мої амурні справи?

— Ах так! Майю знайшли! — випалив він, і очі його загорілися спортивним вогнем.

— І що з’ясували?

— Нічого! Вона, виявляється, нікуди з Криму не виїжджала. Мешкала у будиночку для прислуги на держдачі... З садівником.

— Що-о?! — не зрозумів я.

— З садівником жила. Ми ними потім займемося...

— А навіщо ними займатися? Раптом вони щасливі?

Свєтлов поглянув на мене занепокоєно.

— Гаразд, займетеся нею. Коли вона садівника покине! — усміхнувся я.

Свєтлов розслабився. Раптом про щось згадав. Дістав з кишені піджака мобілку. Спробував набрати номер, але згадав про блокування сигналів і, не кажучи жодного слова, вийшов.

Київ. 2 червня 1992 року. Ніч.

Я лежу на спині, долонями притримую потилицю, і ця поза додає моїм думкам додаткової значимості. А думки, відштовхуючись від стелі, на якій я поглядом намагаюся відшукати якщо не сенс життя, то, принаймні, пояснення того, що відбувається зі мною, рикошетять по буденності та банальності. От я зараз розштурхаю її та запитаю, що вона про це думає чи що вона про це відчуває?

Я трішки нахиляю голову та знімаю свій погляд зі стелі на її потилицю. Вона лежить на боці, спиною до мене. Ми якось природно й легко прийняли рішення матерів. І першої ж ночі вирішили зекономити на чистих простирадлах та підодіяльниках. Щойно другий тиждень ми спимо разом, а мені здається, що я живу з цією жінкою вже сто років. Залізаючи під легку ковдру, ми не кохаємося, а «вовтузимося». Точніше, я «вовтужуся» на Мирі, поки не втомлюся, а вона терпляче чекає.

Потім обертається до мене широкою спиною та засинає.

Я пригадую наш похід на Труханів острів до могили старого. Лариса Вадимівна не була у захваті ні від пам’ятника, ні від місця. Лише похитала головою, гірко зітхнула та руками без будь-якого інструмента посадила на могилці кілька фіалок, які принесла з собою. Вона витискувала у землі дірку, опускала туди слабкий корінчик квітки та трамбувала. Теж пальцями.